Цікаві пропозиції

Погода

 

Text Size
ІНШЕ Різне Замовлення ескурсії

Як Дорошенко з Мазепою Крехів від татар рятували

РІСУ, Віктор Заславський, 19.03.10

Історія та легенди

Будь-яка стара фортеця завжди приваблює туристів численними історіями та легендами – про романтичне кохання, про запеклі бої, про героїчні облоги, про підземні ходи через пів-України, про величезні скарби, про замурованих в стіни дівчат, чи юнаків, чи про привидів, які мандрують замковими галереями. Такі історії збираються навколо будь-якої стародавньої купи каміння, а якщо місцеві жителі забувають складати легенди про свої старожитності, за них це охоче роблять екскурсоводи. Мабуть, саме тому байки про усі замки та фортеці світу у головних рисах подібні одна до одної. А коли йдеться не просто про фортецю, а про оборонний монастир – тут творці фольклору мають ще більше підґрунтя для фантазії на тему монахів у чорних ризах, підземних ходів до жіночих монастирів чи дитячих скелетів у підвалах.


Проте історії, які розповідають нам документи, хроніки, спогади та розкопки, завжди більш цікаві та більш захоплюючі, ніж будь-який плід людської уяви. Насамперед це стосується якраз тих історичних постатей чи пам’ятників старовини, які більше ніж інші овіяні легендами та байками. Старовинних замків та монастирів на українських землях вистачає – як і легенд про них. Зокрема, Жовківщину чудовим історичним спадком доля не обділила. Крім самого райцентру з замком, старовинним ринком та численними храмами, туристу та краєзнавцю є на що подивитись і за межами міста. Головна заміська „приманка” для туристів тут – це Крехівський монастир. Він і від Жовкви недалеко, і відреставрований добре (разом з Уневом – найкращий в області за станом відновлення), і монахи тут привітні, і крамничка непогана, і навколо монастиря є на що подивитись – джерело зі святою водою, давні печери в лісі, хресна дорога навколо монастиря і невеличкий пам’ятник в полі. На пам’ятнику – напис: „На честь перемоги жителів навколишніх сіл над турецько-татарськими загонами біля Крехова у вересні 1672 року”. Напис відносно новий – його поставили вже за радянських часів. Точніше – зруйнували старий напис, який дідич Крехова поставив на пам’ятнику у ХІХ столітті:

„Під час облоги Львова 1672 року татари враз із Петром Дорошенком розпустили свої загони по прилеглій околиці. Сплюндрувавши Магерів, орда, повертаючись, розбила обоз навпроти монастиря оо. Василіян, за мурами якого ховалися люди різного стану з худобою. З гармати, що досі ще зберігається, вистрілена ченцем куля забила на цьому місці 25 вересня 1672 року татарського провідника в наметі, через те й ворог утік. На пам’ятку цього успіху поставлено пам’ятник”.

Писати про подвиги монахів в радянській історіографії було не прийнято, тому вирішено було обмежитись загальною звісткою про боротьбу. Отже, оборонний монастир відіграв чималу роль у війнах Речі Посполитої з Туреччиною, війнах християнської та мусульманської держав, війнах за віру. І одна з численних битв розгорнулася під стінами монастиря восени 1672 року – битва, водночас драматична і загадкова, де історія перемішалася з легендою, і далеко не на всі питання можна з впевненістю відповісти.

Ченці за фортечними мурами

Чоловічій монастир святого Миколая в селі Крехів заснували монахи з Києво-Печерської Лаври ще 1597 року. Ченці – а звали їх Йоїль та Сильвестр – жили в печерах далеко в лісі, а близько 1612 року гетьман Станіслав Жолкевський, засновник Жовкви, великий полководець та меценат, збудував для монахів монастир вже під горами, біля села Крехів. Пізніше фундаторами монастиря були і нащадки Жолкевського — Софія, Іван та Теофілія Даниловичі, і князь Ярема Вишневецький, і гетьман (пізніше король) Ян Собеський. Монастир був дерев’яним, для захисту його оточував рів. Звісно, такої оборони було недостатньо для протистояння навіть невеликому розбійницькому загону – не те що численному війську.

У час Хмельниччини татари спалили монастир, а у 1660-х роках, коли становище Речі Посполитої стає дещо стабільнішим, монастир відновлюється – грамота короля Михайла Корибута Вишневецького свідчить про надання монастирю численних привілеїв, підтвердження старих (наданих ще Константинопольським Патріархом), а також звільнення його з-під влади власників села Крехів. Король-католик вшановує православну обитель, а до того ж вказує серед жертводавців свого батька Ярему Вишневецького, знаного в нашій історіографії як головного супротивника козацьких повстань та „ворога православ’я”.

Але що більш важливе – в королівській грамоті також йде мова про вимурування монастиря „не тільки задля краси, але й заради безпечного схову на випадок, не дай Боже, несподіваної пожежи чи ворожого нападу... і стерегти те святе місце для оборони людей під час ворожих нападів то завше може бути потрібне”.

Так монастир обноситься кам’яним муром з баштами і перетворюється на фортецю. Мури мали один ряд стрільниць, а в баштах були легкі гармати. Така фортеця було дещо застаріла для другої половини ХVІІ століття – мури не могли встояти проти артилерії, а земляних бастіонів на відомому деревороті 1699 століття не показано. Не прострілювався і увесь простір під баштами, через що монастир мав декілька „мертвих зон” під баштами, де можливі диверсанти відчували б себе в повній безпеці. Проте оборонна система Крехівського монастиря будувалася для протистояння не регулярним арміям, а розбійникам і татарам, які в умовах постійних війн стали частими гостями в цих краях. Артилерії татари не мали, а фортеці брали наскоком. Отже, рів з водою та високі мури давали надійний захист проти них – що було підтверджено подіями наступних років. Крім того, зведення такої фортеці давало певну гарантію безпеки не тільки монахам, а й мешканцям навколишніх сіл – у випадку війни за монастирськими мурами могли переховуватись і селяни, і шляхта. Останні автоматично перетворювались на гарнізон – кожен шляхтич, навіть якщо не мав бойового досвіду, все одно знав, з якого кінця підходити до шаблі та мушкету. Селяни також не були цілковитими профанами у військовій справі – адже в країні був неспокій з 1648 року, і навіть під Львовом розбійники були частими гостями. А восени 1672 року до війн між поляками та українцями вирішила приєднатись Османська імперія.

Війни за державу та війни за віру

Щоб зрозуміти увесь драматизм крехівської облоги, зрозуміти, які сили вступили у протиборство під стінами Крехівського монастиря, слід повернутись у минулі роки та побачити, як почалася турецька війна та які конфлікти призвели до неї.

Турки внаслідок успішних завоювань опинилися господарями на Причорномор’ї та тісними сусідами Литви й Польщі (а точніше – Русі, яка входила до складу Литви та Польщі) ще наприкінці ХV століття. У ті часи турки були терпимими до християн, і міжрелігійні відносини були відносно мирними. Але васали Туреччини – кримські татари – змушені поставляти туркам рабів, не припиняли набіги на прикордонні землі, інколи доходячи до Києва та Житомира. Гірка доля рабів в бусурманському полоні стала темою численних пісень та дум, а козаки, що билися з татарами в степу, вважали себе оборонцями віри – і не без підстав. Крім татар, і турки часто перевіряли на міцність Русь та Річ Посполиту – згадати хоча б велику війну 1614-1621 років, відому Хотинську битву чи похід турецької армії у 1633-35 роках. Кожного разу польсько-козацькі війська разом ставали на захист християнської віри та християнських земель. Захист віри – ці слова тоді не були порожніми словами, бо усі розуміли, які переслідування чекають на християн в разі перемоги Туреччини. У ХІV-ХV столітті османи дійсно відносно толерантно ставились до підлеглих-християн, але за три століття багато чого змінилося. Мінарет над катедрою у Кам’янці Подільському є досить красномовним свідком того, якими були турки у часи свого розквіту.

„Обороняти віру” козаки з поляками кожного разу ставали пліч-о-пліч. Але внутрішні негаразди Речі Посполитої, конфлікт між магнатами та козацтвом, конфлікти між поляками та русинами в певний момент виявилися сильнішими за християнську єдність, і у 1648 році Богдан Хмельницький уклав з кримським ханом союз. Татари з козаками разом йдуть „на ляхів”, і татари при цьому не забувають брати ясирі – і беруть їх з українських селян. Союз з татарами опинився палкою з двома кінцями – кримський хан зраджує гетьмана під Зборовом, Берестечком, Жванцем, і Хмельницький просить допомоги в Москви.

Так козацьке повстання перетворюється на нову польсько-московську війну, а щойно створена Українська держава опиняється між двома вогнями і намагається у цьому вирі зберегти свою свободу. Але на чужому горбі в рай не заїдеш — і війна Москви з Польщею закінчується тим, що вороги у 1667 році поділили між собою українські землі – Лівобережжя в Києвом забрала Москва, а Правобережжя – Річ Посполита.

Цей розподіл України поставив наступників Хмельницького у досить скрутне становище. Якщо Хмельницький у боротьбі за автономну Гетьманщину міг сподіватись на допомогу Москви, а Виговський – на допомогу Речі Посполитої, то тепер жодна з цих сильних держав не хотіли мати під своєю зверхністю усю Україну, якій залишалася роль буферної зони між двома вогнями, до того ж, зони, розмежованої „по живому”. Татари також не були надійними союзниками – вже кілька разів вони укладали з поляками згоду поверх козацьких голів. До того додавалися внутрішні сварки – претендентів на гетьманські клейноди серед козаків вистачало. Залишалась Туреччина – могутня держава, яка була аж ніяк не проти того, щоб прийняти Україну під своє покровительство. Приклад сусідньої Молдавії, яка під зверхністю султана зберігала майже повну автономію, подавав надію. Звісно, стосунки козаків з Оттоманською Портою були аж ніяк не добросусідськими, проте заради спільної мети про такі дрібниці можна було і забути.

Угода з бусурманами

У будь-якому разі іншого вибору в прихильників єдиної України не було. Принаймні, так вважав гетьман Правобережної України Петро Дорошенко, коли восени 1669 року укладав з Оттоманською Портою угоду про військовий союз – козаки з турками разом борються проти Речі Посполитої, Україна визнає зверхність султана, а в українських містах розміщуються турецькі залоги. Зате українці не платять податків, а турецькі залоги не грабують та не беруть у полон населення України, не руйнують церков та не перетворюють їх на мечеті. Без згоди гетьмана турки не укладають з Польщею чи Москвою мирної угоди.

Петро Дорошенко був гетьманом Правобережжя з 1665 року, і з того часу не припиняв боротися за відновлення та збереження досягнень Хмельниччини – вільної України з чітко визначеними кордонами та без постійних втручань Польщі чи Московщини у свої внутрішні справи. Проте ані Польща, ані Московщина не хотіли втрачати те, що вважали за свою власність, а боротись на два фронти, до того ж відволікаючись на внутрішні негаразди, Дорошенко не міг, через що і вирішив податись до турків на вигідних (як йому здавалось) умовах.

Проте далеко не всім така позиція була до душі. Козакам, звиклим величати себе захисниками віри, важко було піти на такий компроміс – християнам йти разом з невірними проти християн. Частина козаків покинула Дорошенка та обрала гетьманом Уманського полковника М. Ханенка, який визнав зверхність Речі Посполитої. Великий коронний гетьман Ян Собеський, сам русин за походженням, рушив на Правобережну Україну та захопив кілька міст, які визнавали зверхність Дорошенка. Водночас, запорізький кошовий отаман Іван Сірко, ідейний супротивник будь-якого союзу з бусурманами, не припиняв боротьбу проти турків і татар у Причорномор’ї, зв’язуючи руки татарським союзникам Дорошенка.

Але в квітні 1672 року Сірко був захоплений в полон царськими воєводами та засланий до Сибіру, а Річ Посполита не могла зібрати належної кількості війська для оборони кордонів. Собеський зі своїми силами був неспроможний дати туркам відсіч. І восени велика українсько-турецько-татарська армія вирушила на Поділля та, захопивши Кам’янець-Подільський, рушила на Галичину та оточила Львів. Ані Галичина, ані Поділля не входили до Гетьманщини, проте більшість населення тут були русинами, і Дорошенко планував приєднати ці землі до майбутньої єдиної України. В авангарді йшли татари і козаки Дорошенка. Ситуація склалася небезпечна: головна вигода, яку татари могли мати від війни, були люди, яких можна було увести в полон. Правобережний гетьман закликав населення не чинити опору військам султана та забезпечувати їх провіантом. Такий заклик отримав і Крехівський монастир. Татари, отримуючи від монахів все необхідне, мали можливість (принаймні, теоретичну) утриматись від традиційних грабунків. Таким чином гетьман міг сподіватись на більш-менш пристойну поведінку татар на землях Поділля та Галичини. А в якості гарантів безпеки по монастирях він розсилав козацькі залоги, які пильнували за тим, щоб ані монахи, ані татари не порушували дорошенкових умов.

Крехівська залога

Гарантії безпеки для монастиря автоматично були гарантіями безпеки для тих, хто переховувався за його стінами. А переховувались тут не тільки монахи – до монастиря з’їхалися усі навколишні шляхетські (і не тільки шляхетські) родини, заможні селяни та міщани з погано укріплених містечок – словом, усі, кому було що втрачати і хто хотів відчувати себе в безпеці. Хто мав зброю – той поповнював монастирський арсенал, а хто міг зброю тримати – той ставав до стрільниць. Крім гаківниць, мушкетів та шабель монастир був посилений чотирма гарматами з гаубицею, а людей вистачало для того, щоб захистити твердиню від розбійників – татар чи „своїх” козаків.

І тут історична хроніка перетворюється на детектив. Про події кінця вересня – початку жовтня в нас збереглися лише уривки з щоденників, листів, хронік. Так, Чернігівський літопис згадує, що Дорошенко потайки відправив до монастиря козацьку залогу на чолі з Іваном Мазепою, тоді ще молодим козаком, близьким соратником гетьмана:

„Каплан Паша не відав того, і надіслав частину війська турецького і татарського здобувати той монастир, а як прийшло військо, то били їх ченці, добре обороняючись, і ханського сестринця забито ґмойтом залізним, і сам Іван Мазепа з рушниць багато турків побив, за що дуже розгнівався хан, і велику громаду війська турецького і татарського здобувати монастир післано”.

Отже, згода між захисниками монастиря і татарами довго не тривала, і одного разу, коли татари з козаками хотіли пограбувати монастир, шляхта з ченцями та козацькою залогою відкрили вогонь.

Ще зберігся лист гетьмана Дорошенка до крехівських ченців. Гетьман скаржиться, що ченці „под’їзд наш козацький і татарський з чати ідучих по своєму звичаю кинулися згромити і немало барзо поранили і побили, що аж і хана велми образило”.

Дорошенко надіслав звернення до крехівських ченців 25 вересня, через день після прибуття турецького війська під Львів. Під Креховом „чати” (тобто, передові розвідні загони) з’явилися дещо раніше – 20 вересня. З цього висновок – після п’ятиденної облоги татари з козаками, не в змозі взяти монастир, звернулися до Дорошенка, який у свою чергу поставив перед ченцями вимогу – компенсувати заподіяну „визвольному” війську шкоду. Монахи мусили сплатити чотири тисячі талярів. Потім хан, як представник найбільш постраждалої сторони, додав до цієї суми ще 500 талярів.

29 вересня, через чотири дні після того, як Дорошенко відправив гнівного листа до Крехова, один з польських комісарів, що їхали до турецького табору, укладати мир, записав у щоденнику:

„Ми ночували в Дубровиці, за Крехівським лісом, а з нами ночувало двоє татар з крехівськими ченцями, що везли харчі кримському ханові, бо вже Крехів піддався і вороги мали тут свої залоги. Від козаків був на залозі Мазепа”.

А 5 жовтня ченці сплатили ханові гроші. Проте одна розписка свідчить, що монахи сплатили лише 500 талярів, а ще 4000 мали привезти пізніше. І тут за ченців вступається Дорошенко. На його вимогу сума контрибуції зменшується вдвічі. І навіть після цього хан вертає один срібний хрест та золоту з сріблом дарохранительницю у вигляді церкви з сьома банями. На цьому конфлікт вичерпався, і монастир, ставши спасительною твердинею для навколишніх селян, міщан та шляхти, опинився в безпеці. За допомоги Дорошенка монахи позбулися майна лише на півтори тисячі талярів – замість чотирьох з половиною тисяч. До речі, якраз на той час в Крехівському монастирі зберігалися скарби Іннокентія Винницького, єпископа Перемишля, тобто, монахи мали чим сплатити контрибуцію в разі крайньої необхідності.

Виникають резонні питання: які козаки сиділи на залозі в Крехів, і чому виник конфлікт між ними та передовими загонами татар та козаків Дорошенка? Чому Дорошенко виступає тут то на боці хана, то на боці монастиря, то вимагає данини від ченців, то тисне на хана і вдвічі зменшує суму контрибуції? Що це був за сестринець хана, якого було вбито вдалим пострілом з гармати? І нарешті, яку роль в цьому конфлікті відігравав Іван Мазепа?

Історичний детектив

Відповіді на перші два питання слід шукати в постаті гетьмана Петра Дорошенка, його характері та великій мрії – єдиній Україні, вільній від зазіхань усіх сусідніх та братських народів. Але один у полі не воїн, і без належної підтримки серед козацької старшини по обидві боки Дніпра він не міг багато зробити. Козацька ж старшина, це новонароджена українська шляхта, національна еліта щойно створеної держави, не виправдовувала свого статусу – колишні прибічники Хмельницького дбали про власні привілеї більше, ніж про спільне благо, а до того ж забагато було бажаючих потримати в руках гетьманську булаву. Вивести люд руський з неволі – це марево Хмельниччини — не встигло відбитись в серцях тих, хто мав би продовжувати Богданову справу. А хто встиг навіки закохатись в омріяну волю – ті не були в змозі самотужки витягнути країну з прірви руїни – руїни, яка завжди наступає, коли великий правитель не має гідних наступників. Врешті-решт, і сам Хмельницький не був впевнений в своїх силах і не ризикував битися з поляками без підтримки татар або московітів. Тому і Дорошенко не міг досягти омріяної мети без сильного союзника, яким мала стати Туреччина з Кримом. Але бувалий козак, досвідчений полководець та дипломат, Дорошенко знав, з ким має справу, і тому робив все, що було в його силах, щоб зменшити страждання, на які він своїм рішенням обрікав українців Галичини й Поділля.

Зокрема, він використав давній тактичний прийом, який знав ще з часів Хмельниччини. Ще Богдан Хмельницький у 1648 році, коли при облозі вдавалося вирішити справу миром, залишав в місті чи фортеці козацькі залоги. Так він чинив у Львові та Жовкві – містах, де гетьман провів молоді роки, та які не хотів плюндрувати. Ці невеличкі гарнізони не тільки були ознакою гетьманської влади, але й захищали місто чи монастир від своїх же козаків та татар, які ніколи не були проти примноження власного багатства шляхом грабунку.

Отже, застава, яку залишив у монастирі Дорошенко, свідчить про піклування гетьмана про ченців та мирних (і не дуже мирних) жителів, які переховувались за мурами Крехівського монастиря. Уклавши угоду з мусульманами, він продовжував дбати про людей і землю, заради якої воював і заради яких, власне, і поступився своїми християнськими переконаннями. І, не маючи ілюзій щодо чемності турків і татар, він робив все, щоб забезпечити захист і безпеку мирного населення. Враховуючи це, не дивує і його хитрість (або дипломатичний такт) щодо розбуреного хана. Бажаючи зберегти майно монастиря, гетьман розіграв перед ханом обуреного союзника, а потім почав „бити на жалість”. Додали свої п’ять копійок і крехівські ченці, розповівши, що в крехівських храмах залишилися самі дерев’яні хрести, і що Дорошенко мав би подбати про свою віру. Дорошенко про віру подбав — і монастир був „звільнений од військ кримських, турецьких, козацьких”. Власне, лише за допомогою гетьмана хан не став здобувати монастир за допомогою усього кримського війська – хоча здобути маленьку фортецю він був цілком спроможний, і тоді отримав би значно більше здобичі, ніж 2000 талярів.

Щодо сестринця кримського хана – про нього вказує лише Чернігівський літопис, а також народні перекази. Навіть на пам’ятнику, що біля монастиря, було зазначено лише про „татарського провідника”. Народні ж перекази додають до цієї історії нескінченні деталі – немов би з монастирської башти стріляли за наводкою, і за наметом стояла людина з засвіченими свічками. Можливо, козаки, що були з татарами, образились на татар за напад на монастир, і тому допомогли оборонцям твердині. Переказують і про допомогу якоїсь бранки чи шпигуна... Народна фантазія завжди радо стирає усі білі плями на мапі історії! Крім того, дивує відсутність згадок про будь-якого ханського родича в листуванні хана з гетьманом, а також в інших документах Кримського ханства. Можливо, це через те, що родич був ханові небажаним, останній не став мститися за нього і навіть не згадував про родича в листах. Але це все — перекази та легенди. А документи кажуть тільки про велику кількість загиблих, про обуреність хана та ймовірну можливість того, що при облозі загинув провідник татарських загонів. Вбивство ж ханського родича – скоріш за все, одна з тих легенд, що завжди виростають навколо будь-якої яскравої історичної події.

Ще один герой цієї драми – Іван Мазепа, участь якого в історії з крехівською обороною не викликає сумнівів. Романтична постать майбутнього гетьмана додає цій історії і шарму, і загадковості. Мазепа на той час очолював гетьманську гвардію, а незабаром після крехівської історії став генеральним осавулом. Не остання людина в оточенні Дорошенка, Мазепа чомусь опиняється в залозі в монастирі, хоча був значно більш потрібний гетьманові при облозі Львова. Крім того, якщо монастир оборонявся від передових загонів, то козацька залога мала б бути розміщена тут ще раніше. Тобто, Дорошенко мав заздалегідь подбати про оборону монастиря від своїх же союзників. Беручи до уваги поведінку татар у попередніх війнах, не треба було мати пророчого дару, щоб передбачити такий перебіг подій. До того ж, якщо Мазепа з козацькою залогою з’явився в монастирі вже після початку конфлікту (в якості гаранта спокою та безпеки обох сторін конфлікту), про це мали б свідчити листи від гетьмана до ченців, яких не збереглося. Крім того, згідно з щоденником польських комісарів, ченці разом із Мазепою 29 вересня мали забезпечувати Дорошенка та його союзників харчами – а це було можливо тільки в разі певного порозуміння між гетьманом та захисниками монастиря, якого на той час ще не було досягнуто. Звісно, присутність в монастирі близького соратника гетьмана мало залишатись в таємниці – тому Дорошенко не вказував про Мазепу в офіційному листуванні з ченцями і робив вигляд, що сам обурений опором, який крехівська твердиня чинила татарам. Але те, що гетьман мав тримати в секреті від татар, крехівські ченці могли розповісти польському комісарові, який до того ж знав Мазепу особисто або, принаймні, чув про нього (бо, вказуючи про нього, не додавав ані імені, ані посади).

Отже, більш ймовірно, що Мазепа очолив залогу у Крехові ще до приходу передових загонів козацько-турецько-татарського війська, і залишався там під час облоги монастиря татарами.

Отже, тепер можна відтворити найбільш ймовірну історію облоги Крехівського монастиря. Розуміючи, в що може вилитись прихід татар з турками, Дорошенко вирішив заздалегідь подбати про безпеку жителів та святинь Львівщини та розмістити козацькі залоги там, де це було можливо. Водночас, він закликав православних ченців по можливості не чинити опору турецько-татарським військам та забезпечувати їх усім необхідним. Мазепі, який вже встиг зарекомендувати себе як надійний воїн та дипломат, було доручено пильнувати фортецю Крехівського монастиря – тобто, слідкувати за тим, щоб ченці годували татар, а татари – не грабували ченців. У другій половині вересня Мазепа прибув до монастиря, а незабаром серед Розточанських гір показалися і передові загони султанського війська, які складалися з татар та козаків.

Невідомо чому, але між монастирем та татарами виник конфлікт. Чи то ченці відмовилися підтримати іновірців та їхніх прибічників, чи то татари з козаками захотіли від монастиря більшого, ніж було узгоджено – але розгорілася серйозна сварка. Мазепа завжди вмів діяти в складних умовах та приймати важкі рішення – і вирішив боронити монастир. Маленька фортеця оборонялася завзято, а майбутній гетьман виявився талановитим воєначальником. Дорошенко хоча і пішов на Польщу заради визволення України, але політичні мотиви були пересічним людям незрозуміли. Зате і крехівські ченці, і прості галичани, що ховалися за монастирськими мурами, чудово розуміли, що таке оборона віри, – віковий досвід війн з мусульманами навчив їх цьому. Захисники монастиря мислили просто: там, за мурами, татари з турками, вороги християнської віри, які руйнують церкви та забирають людей в полон. Тут, на мурах і в баштах, біля стрільниць та амбразур, в келіях та на подвір’ї монастиря – християни, які рабами не торгують та масовими грабунками не займаються. А сам монастир – християнська святиня, яка також постраждає від невірних. Християнську святиню та самих християн треба захистити. Таким було нехитре кредо новоявлених хрестоносців, які на стінах крехівського монастиря намагалися перешкодити планам татар, зводячи тим самим нанівець і плани Дорошенка. У нелегкому виборі між політичними благами та вірою, вони вибрали останнє.

Взяти монастир татари з козаками не змогли – навпаки, вдалим пострілом з північно-східної вежі був вбитий татарський провідник. Грабіжники-невдахи поскаржились хану, той передав скаргу Дорошенкові, і гетьман також мусив зробити вибір – підтримати союзників чи братів по вірі та крові? Не в змозі прямо висловити ханові свою почуття та думки, Дорошенко вирішив на словах стати на бік хана, а на ділі – зробити все для монастиря та його захисників. Це йому вдалося блискуче – контрибуція виявилося легкою та ченці, як то кажуть, обмежилися легким переляком. Усі залишилися вдоволені – принаймні, з тих, хто стояв на захисті монастиря.

Післямова

Успішна інтрига Дорошенка з захистом монастиря була, мабуть, його останнім успіхом. Турки з татарами вкотре виявилися ненадійними союзниками – грабували та забирали в ясир жителів, перетворювали церкви на мечеті. Успішний похід Дорошенка з турками на Київ став для майбутньої столиці руйнівним. Припинила на довгі роки своє існування навіть Києво-Могилянська Академія. Людина, яка намагалася врятувати Україну від розколу та поневолення, не бажаючи того, завела її в ще гіршу неволю.

Успіх Дорошенка (як і турків) не мав великих наслідків. Хоча за Бучацьким договором Поділля та Правобережжя залишались за Туреччиною, але цю угоду, підписану королем, не визнав сенат Речі Посполитої. Цю хрестоносну опозицію очолив Ян Собеський, тепер вже коронний гетьман. Він домігся визволення Сірка з Сибіру та дав туркам у 1673 році переможний бій під Хотином, а згодом – відвоював у Дорошенка та турків кілька міст. Сірко тим часом не менш успішно шарпав татар, не даючи їм надовго вийти з Криму. Турки кілька разів ходили походами на Собеського, але ніякої користі з того не мали, крім великих ясирів. Дорошенко коли міг, вступався за полонених українців, але за усім не простежиш... Дорошенка втратив колишній авторитет та владу і через рік змушений був присягнути на вірність московському цареві. Присягу від нього приймав Сірко, який робив все, щоб зберегти владу і пошану до гетьмана та обіцяв йому підтримку запорожців. Сірко, хоча і не міг простити Дорошенкові угоду з невірними, але не міг також і не шанувати його як борця за вільну Україну. Проте Москві було замало присяги на вірність – на Лівобережжі гетьманував ставленик Москви Іван Самойлович, а мати двох гетьманів цар не хотів. У 1676 році Дорошенко зрікається гетьманства. Незважаючи на колишнє бажання гетьмана закінчити своє життя в Україні, царські урядовці вивозять його до Москви, а згодом – до Вятки, де призначили його воєводою та дарували маєток в Ярополці. Разом з ним переїхала до Ярополця і його родина. Онуки колишнього гетьмана зростали на його очах, і майже всі вони зв’язали своє життя з Росією, невід‘ємною частиною якої на довгі століття стала колишня Гетьманщина. До речі, праправнучкою гетьмана була Наталія Миколаївна Гончарова, дружина Пушкіна. Стараннями поета, до речі, на могилі гетьмана було зведено каплицю. В Ярополці Дорошенко і помер у 1698 році, овіяний славою борця за Україну та водночас ганьбою зрадника віри. Все ж таки, далеко не для всіх політична незалежність своєї землі була важливішою за свободу віри та єдність християн у боротьбі за цю свободу.

Захисник монастиря Іван Мазепа відвідав Жовківщину ще раз, вже в якості гетьмана обох берегів України. Коли у 1707 році Річ Посполита піддалася шведському королю Карлу ХІІ, він з козацьким військом за наказом царя Петра І зайняв Волинь, Поділля і Галичину. Цареві це було потрібно, щоб зробити з Польщі союзника в війні проти Швеції, а Мазепі – щоб возз’єднати Лівобережну і Правобережну Україну. Шлях його лежав через невеличкий Верхратський монастир, якому Мазепа подарував Апостол, – розкішне видання з цінними гравюрами. Деякі гравюри були виконані художником Никодимом Зубрицьким, який починав свої творчі праці в Крехові. Пізніше, у 1810 році, коли монастир був ліквідований австрійцями, монахи переселилися до Крехова. Разом з ними до монастиря-фортеці потрапив і мазепинський Апостол.

А на військовій нараді у Жовківському замку російський цар повідомив Мазепу про свої плани щодо скасування української автономії та повернення Правобережжя полякам. Бажаючи врятувати Україну, гетьман почав таємну переписку зі шведами та їхніми союзниками. Цей вибір став початком великої трагедії великого гетьмана, який востаннє в ті бурхливі часи намагався об’єднати та визволити Україну силою зброї та дипломатичного хисту – як і Дорошенко тридцять років тому. Захисники Крехівського монастиря не змогли захистити країну, хоча і робили для цього більш ніж будь-хто.

Щодо інших захисників віри та землі, Ян Собеський та Іван Сірко, не змінивши своїх переконань, решту життя воювали проти турків і татар – і воювали успішно. Собеський після блискучої Хотинської перемоги легко здобув корону Речі Посполитої. Жовква стала однією з його головних резиденцій, дбав король і про землі навколо Жовкви. Не залишився без його опіки і Крехів – в роки королювання Собеського монастир був посилений надбрамною вежою в східному мурі. Татари підходили під стіни монастиря ще кілька разів – у 1675 та 1688 роках,, але жодного разу успіху вони не мали. Монастир залишився неприступним, а гармата, з якої було вбито татарського провідника, залишалася в монастирі в якості реліквії ще майже півтораста років.

Забрали її війська Наполеона, вирішивши, що старовинна шмиговниця ще може стати в пригоді на війні. Тоді монастир вже не був фортецею: оборона віри більш не потребувала шабель чи фортець, а турки з татарами не загрожували більш нашим землям. Хрестові походи остаточно відійшли у минуле, і боротьба проти невірних за свободу християн та християнських земель не входить більш в обов’язки вірних будь-якої церкви.

Але монастирські башти з мурами, які збереглися в Крехові до нашіх днів, ще й досі нагадують про давні часи, коли наші ченці билися пліч-о-пліч з нашими лицарями за віру і батьківщину, а меч і хрест разом виконували спільну справу, коли слова „війна за праве діло” не були для людей порожнім звуком, а обороняти віру з мечем у руці спонукали не стільки проповіді священиків, скільки реалії часу – близкість іновірців, які не були налаштовані на добросусідські стосунки з християнами. Нагадують вони і про тернисті шляхи, якими земля наша йшла до волі та розквіту, про надлюдські зусилля, славетні перемоги та трагічні поразки героїв, які назавжди увійшли в нашу історію.

Через це, мабуть, і приваблює Крехівський монастир не тільки благочестивих паломників, а ще й усіх, кому не байдужа наша історія і наше минуле – минуле, без якого немає майбутнього.

 

КАЛЕНДАР ПОДІЙ

Іконописна школа

  В. Заславський Жовківська іконописна школа http://risu.org.ua/ua/relig_tourism/religious_region...

Як Дорошенко з Мазепою Крехів від татар рятували

РІСУ, Віктор Заславський, 19.03.10Історія та легендиБудь-яка стара фортеця завжди приваблює туристів...

Чекаючи на Євро...

Веселі карикатури Ігоря Бежука до Євро-2012

Наші проекти

У 2013 році Жовква виграла кілька проектів, присвячених розвитку туристичної інфраструктури. В цьому...

Карпати - інфо

Карпати.info - це каталог туристичних послуг в Українських Карпатах. В каталозі розміщена інформація...

Як дістатись машрутним таксі?

Зі Львова до Жовкви Ви можете дістатись з центральної частини міста. З площі св. Теодора (напроти...

Як дістатись автомобілем?

- Автомобілем Якщо ви їдете в наші краї до нас власним транспортом – авто, мікроавтобусом або автоб...

Як дістатись автобусом?

  Автобусом Через Львів Автобусом до Львова можна дістатися майже з будь-якого міста Європи чи Ук...

Як дістатись залізницею?

Залізницею Усі любителі залізничного транспорту можуть приїхати до Жовкви через Львів. Переважна...

Правила екскурсійної діяльності

!!! УВАГА !!! Правила екскурсійної діяльності у м. Жовква: Усім ескурсоводам та туристичним фірм...

  • Іконописна школа

    Неділя, 22 травня 2011, 11:16
  • Як Дорошенко з Мазепою Крехів від татар рятували

    Вівторок, 15 березня 2011, 14:28
  • Чекаючи на Євро...

    Середа, 18 квітня 2012, 10:38
  • Наші проекти

    Середа, 11 січня 2012, 00:00
  • Карпати - інфо

    Субота, 17 липня 2010, 17:10
  • Як дістатись машрутним таксі?

    Понеділок, 11 серпня 2008, 11:17
  • Як дістатись автомобілем?

    Середа, 30 липня 2008, 22:27
  • Як дістатись автобусом?

    Понеділок, 11 серпня 2008, 01:13
  • Як дістатись залізницею?

    Понеділок, 11 серпня 2008, 01:13
  • Правила екскурсійної діяльності

    Понеділок, 26 грудня 2011, 00:00

ПОДІЇ У ЦЬОМУ МІСЯЦІ

листопада 2017
ПН ВТ СР ЧТ ПТ СБ НД

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

28

29

30

ДО ПОДІЇ ЗАЛИШИЛОСЬ

No event found.

Голосування

Что сейчас происходит на Юго-Востоке Украины?