Цікаві пропозиції

Погода

 

Text Size
ІНШЕ Різне Замовлення ескурсії

Іконописна школа

 

В. Заславський

Жовківська іконописна школа

http://risu.org.ua/ua/relig_tourism/religious_region/42315/

 

 

«Не дай Боже жити в цікаві часи»

Це старовинне китайське прислів’я часто цитують й історики, і прості люди, що спостерігають за колізіями свого часу. Кінець XVII та початок XVIII ст.ст. був для українців саме такою добою – надзвичайно цікавою, але непростою і трагічною. Півстоліття тому Хмельниччина поклала початок нескінченним війнам між козаками, татарами, поляками та росіянами. Усі ці гості та господарі проходили нашими теренами і поводились так, як завжди поводились вояки з мирними жителями: в кращому разі забирали худобу, в гіршому – вбивали чи забирали в рабство людей. Закінчилось все розподілом Гетьманщини між Росією та Польщею, турецькою навалою на Заході України та посиленням московського ярма на Сході. Але війна народжує героїв – і обидві розділені частки України отримали героїв, які змогли протистояти цим бідам. На Сході України це був гетьман Іван Мазепа, який не тільки зміг припинити татарські набіги та забезпечити перемоги російсько-українського війська над турками, а й значно розширив українську автономію (головним чином через дружбу з царем Петром 1). Для Запоріжжя таким героєм був Іван Сірко. Щодо Західної України, тут головним добродієм став король Речі Посполитої Ян Собеський, русин-українець за походженням (повністю по матері та частково по батькові). Під час турецької навали він разом із Сірком зміг дати ворогу відсіч, розбити турків у багатьох битвах – від Хотина до Відня. В усіх цих битвах найважливішу роль зіграли саме українці – правобережне козацтво, руська шляхта (не кажучи вже про запорожців Сірка).


І Мазепа, і Собеський проявили себе не тільки як вояки і політики, а й як меценати. Гетьман залишив по собі величні храми і монастирі, Чернігівський колегіум та відновлену Києво-Могилянську академію. В мистецтві його здобутком стало так зване «мазепинське» бароко. На Західній Україні архітектура цього часу переважно наслідувала європейські зразки, зате стрімко розвивалось українське малярство. Впливові мистецькі школи існували у Львові та Самборі, але найпотужніша іконописна майстерня розквітла за підтримки короля в Жовкві – улюбленій резиденції Собеського.

 

 




Це була доба найвищого тріумфу української зброї та найбільшого розквіту українського мистецтва. І слава його не меншає від того, що це був тріумф на порозі трагедії, розквіт на порозі руйнації…
Подих Ренесансу і давньоруські канони

Отже, кінець XVII — початок XVIII століття на Західній Україні – надзвичайна сторінка в історії українського мистецтва, особливо іконопису. Щоб зрозуміти цей феномен, слід пояснити, чим іконопис відрізняється від простого малярства. Ікона – жанр дуже специфічний, притаманний передовсім східному християнству. Середньовічний художник в Англії чи Франції писав сцени з Біблії за тією самою технікою, що й пригоди Карла Великого чи хрестові походи. Коли почався Ренесанс, і картини набули надзвичайної реалістичності, а художники змогли відтворювати на полотні цілий спектр людських емоцій, ті самі зміни торкнулись і релігійного мистецтва. Леонардо чи Мікеланджело, Тиціан чи Сандро Ботічеллі писали Мадонн та святих з тих самих натурщиків і в такому ж стилі, як і язичницьких богів чи італійських купців та сеньйорів.

Проте у Візантії чи Русі образи святих чи біблійні сцени завжди писали за чіткими канонами. Насамперед, на відміну від звичайної картини, ікона не мала відображати людські риси – почуття, емоції, думки. Зображені на іконах постаті статичні, а обличчя – переважно спокійні й виражають лише образ Божий – не людський.

Щоправда, образи, подібні до ікон, були поширені в Італії (фра Беато Анжеліко) та Польщі, але це ставалося саме під православним впливом – з Греції та Русі. Своєю чергою, українські маляри не оминали увагою нові європейські віяння – портрети чи жанрові сцени волинські чи галицькі митці писали в європейських чи «сарматських» традиціях, мало чим відрізняючись за стилістикою від майстрів Польщі чи Європи. Так само маляри Лівобережжя писала портрети козацьких старшин у чисто «сарматському» стилі, наслідуючи вже чинним західним традиціям.

У XVI столітті ці давні традиції на наших землях занепали. «Канонічні» образи в ті часи писались – але це вже була народна творчість невисоко ґатунку. Обличчя Богородиці чи святих на образах тієї доби позбавлені середньовічного спокою, м’якої суворості та світлої скорботи і викликають хіба що посмішку. Видно, що руські маляри того часу мало тямили в тонкощах канонів та догматів – зате з великою любов’ю виписували муки грішників на Страшному Суді та в пеклі. Цей занепад не дивує – він був наслідком загального великого занепаду Руської Церкви тих часів. Коли священики в церквах не вміють читати, а єпископи дбають більше про власну скарбницю, ніж про Церкву – звідки взятись вишуканому та глибокому церковному мистецтву?

Старе зникло без сліду. Коли ж завдяки конкуренції з боку протестантів та єзуїтів і меценатству князя Острозького починається відродження Церкви, руські проповідники та вчені нового покоління черпали натхнення не стільки у візантійських та давньоруських традиціях, скільки в європейській науці й західному церковному ідеалі: свобода від зазіхань світських володарів, європейське просвітництво, діалог із західним світом, соціально активне чернецтво, примирення з Римом. Мабуть, тому наші митці вже не могли (або не хотіли) писати ікони, не відходячи від старих канонів. Та й Ренесанс давав про себе знати – і маляри при дворі славетного мецената князя К. Острозького першими почали спроби оживити давню ікону, наблизити її до реалій свого часу. До нас дійшли кілька образів, на яких святі дуже подібні до людей, а «жанрові» сцени не відрізнити від звичайних картин.

Але ця ситуація змінюється, коли у 1590-х роках руські православні єпископи починають переговори про унію з Римом, а пізніше – і укладають її. Багато хто сприймає унію як спробу «ляхів» знищити «нашу давню руську віру» – отже, апологети унії починають старанно вивчати і пропагувати давні східні традиції, доводячи при цьому, що молитись за Папу - не суперечить східним канонам, і, приєднуючись до Риму, православна людина не стає автоматично «латинником» або «ляхом». Водночас, супротивники унії так само починають старанно вивчати давні східні традиції – знов-таки, щоб успішно доводити уніатам, що вони не мають рації. Звісно, крім полеміки навколо унії, метою такого заглиблення у свої корені було також елементарне просвітництво, без якого неможливо було вивести Церкву з занепаду. Отже, і православні, й уніати на початку XVII століття зайнялись просвітництвом і дали давнім церковним традиціям нове життя. А з ними – і давнім іконописним канонам: коли дві Руські Церкви сперечались між собою, хто з них вірніший православним канонам, було вже не до ренесансних захоплень. Щоправда, подих Ренесансу так просто не пропав – іконописці, малюючи образи, не могли не дбати про «людяність» святих на цих образах. Але загалом, на початку XVII століття в Україні з’являється цікава тенденція – поєднувати на іконах Ренесанс із давніми руськими іконописними канонами. Це була спроба зберегти своє обличчя в європейському морі.

Головним осередком, де відроджувались давні традиції іконопису, стала Львівщина – точніше, Львівська архиєпархія. З моменту проголошення унії це був головний оплот православ’я, до того ж, звідси до татар було далі, а до Європи – ближче. Отже, ці краї завжди менше страждали від ворожих набігів, а європейські купці та вчені заходили сюди частіше – тобто культурні осередки тут були потужнішими ніж, наприклад, у тому самому Києві. Перша іконописна майстерня відкрилася у Львові на початку XVII століття. Ікони львівських майстрів зберігаються тепер у музеях і церквах Львова, Олеська, Івано-Франківська, Рогатина. Щоправда, довго радіти з цього приводу Львівщині не довелось – ще у 1630-х роках Петро Могила почав масово вивозити місцеву інтелігенцію в Київ. Потім настала Хмельниччина, війна з Москвою та шведами, турецька навала – і людям було не до іконопису. Лише у 1670-х роках старанням Яна Собеського українці з поляками замість того, щоб різати одні одних, звернули увагу на турків. Як наслідок, на Львівщині стало спокійніше, і в людей з’явились вільні гроші, які можна було витратити на прикраси для церков.


Великий коронний гетьман Ян Собеський був правнуком засновника Жовкви Станіслава Жолкевського. По материнській лінії предки його – тільки русини, та й батько був не без того. Походження свого гетьман не соромився, з козаками дружив і православну віру не чіпав. Розбивши турків у 1673 році, він стає через рік королем. Однією з його улюблених резиденцій стало місто Жовква, де мешкали його предки з діда-прадіда. Маючи трохи вільного часу від турецьких війн, король намагається перетворити Жовкву на місто, гідне свого нового статусу: дбає про його розвиток та збагачення мешканців, перетворює жовківський замок на розкішний палац, активно відновлює і прикрашає міські костели й церкви. До Жовкви він запрошує найкращих митців з Італії та Німеччини. Тож не дивує що в цей час до Жовкви вирішує переселитись маляр Іван Руткович. Він записується в братство при церкві Різдва Христового, купує хату неподалік від храму і вирішує відкрити тут власну художню школу – або, як казали тоді, майстерню, адже слова «мистецтво» і «ремесло» були в той час синонімами.

 

Жовківський іконописець і його майстерня

Про життя Івана Рутковича відомо небагато. Місцем його народження вважають село Білий Камінь на Золочівщині. Вчився він начебто в майстра з Кам’янки Струмілової (тепер Кам’янка Бузька) і до Жовкви перебрався вже у зрілому віці. Є також звістки, що він одружився із вдовою одного з майстрів та успадкував від нього майстерню. Щоправда, шлюб цей довго не тривав: відомо, що майстер отримав церковне розлучення і одружився вдруге. Він мав сина Михайла, який пішов батьковим шляхом, але великого майстра з нього не вийшло. Відомо, що Іван Руткович був заможним міщанином, адже, переїхавши до Жовкви, він придбав будинок напроти церкви Різдва Христового, тобто в самому центрі міста. Про заможність нашого героя свідчить і те, що кілька образів він виконував не на замовлення, а з натхнення, у подарунок друзям.

Що саме спонукало його до переїзду в Жовкву – сказати важко. Можливо, у Львові він мав якісь конфлікти з колегами по цеху. Можливо, талановитого художника запросили до себе братчики церкви Різдва Христового. Може, на Рутковича звернув увагу сам король – принаймні, пізніше Собеський точно брав участь в житті маляра. Можливо, художник побачив на жовківській землі перспективу для численних замовлень – і в цьому не помилився.

Так чи інакше, перебравшись до Жовкви, він убив одним пострілом двох зайців – позбувся конкурентів та отримав могутніх покровителів. Про інших малярів в Жовкві звісток немає, а простору для творчості вистачало: король підтримував розбудову міських церков – а яка ж церква без іконостасу? Отже, заснувавши тут майстерню, Руткович не прогадав. За ті роки, що він прожив у Жовкві (помер десь на початку XVIII століття), майстер устиг виконати чимало іконостасів у різних храмах Жовківщини – і не тільки.

Звісно, працював він не сам. Іконостас – велика та складна композиція, що містить кілька десятків ікон – як «портретного» плану (Христос, Богородиця), так і «жанрові» композиції з Нового Завіту. Іконостас має кілька ярусів. Перший ярус – «намісний». Тут є головні ікони – Христос, Богородиця, а також «храмова» ікона – тобто образ святого чи біблійної події, на честь якої освячено церкву. В центрі намісного ряду замість ікони – Царська брама, через яку священик виносить Святі Дари. Над брамою – образ Тайної Вечері, а обабіч неї – дві дияконські брами. Через них під час служби проходять диякони, а також, коли служба не правиться, людина може зайти у вівтарну частину по справах. Над намісним рядом є празниковий, на якому зображені головні церковні свята – точніше події, на честь яких ці свята існують, – Хрещення, Благовіщення, Різдво, В’їзд до Єрусалима. Звідси, власне, і походить назва цього ярусу. Залежно від розмірів церкви, до празникового ярусу додається ще один ряд – ряд неділь П’ятдесятниці (з новозавітними історіями, що відбулись між Воскресінням Христа та зішестям Духа Святого). Наступний ярус – ярус моління, який переносить християнина з землі на небеса. В центрі ярусу – ікона «Моління». На цій іконі Христос сидить у славі на небесному престолі як Цар Небесний, а біля нього в молитовних позах найближчі «помічники» – Богородиця та Іван Хреститель. Ліворуч і праворуч від головної ікони – образи апостолів, що також звертаються в молитві до Христа. Цей ряд символізує моління християн і Церкви до Христа.

Над образами апостолів зображені старозавітні пророки. Як і образи апостолів, вони розташовані навколо образу «Моління» (ця ікона зазвичай робиться високою, щоб займати собою два яруси). Останній ярус – Розп’яття з пристоячими – сотником Лонгіном і апостолом Іваном з одного боку та жінками-мироносицями – з іншого. Інколи до іконостаса, залежно від розмірів храму, можуть додаватись інші ряди – патріарший, додатковий та ін. Кожна ікона вставлена в раму чи картуш, і усі вони з’єднані між собою дерев’яною конструкцією. Зазвичай іконостас робиться під розмір храму, отже заввишки він може сягати десяти-дванадцяти метрів, а може, і більше.

Отже, для виконання іконостасу потрібна була праця цілої майстерні – художників, столярів, різьбярів. Коли йде праця над «портретними» іконами, хтось пише різний орнамент навколо постаті святого, хтось – одяг, хтось робить найважливішу справу – пише обличчя і руки святого. В когось краще виходять жанрові сцени з багатьма учасниками (зцілення хворих, явлення воскреслого Христа тощо).

Різьба по дереву при створенні іконостасу також важлива: образи обрамляють вишукані картуші та рами з багатим орнаментом, із зображенням виноградної лози (давній євангельський символ). Відомо, що різьбярем в жовківській майстерні був сницар Ігнатій Стобенський. Отже, Руткович працював не сам, а створив цілу майстерню – з помічниками, учнями, підмайстрами. Не дивує, що майстерня ця стала справжню школою для молодих художників наступного покоління – Йова Кондзелевича, Василя Петрановича та інших.

 

Слідами Майстра

Кажучи про спадщину Івана Рутковича, важко встановити, які образи належать саме його пензлю, а які створювали його учні та помічники. Традиційно головний майстер писав найважливіші частини образу чи картини, а менші деталі довіряв учням. Отже, можемо говорити про школу (вона ж майстерня) Рутковича та її спадщину, до якої належать твори учнів та помічників жовківського майстра.

Сьогодні твори школи Рутковича прикрашають собою музеї Львова. Національний музей ім. Шептицького пишається іконостасом, що писався для жовківської церкви Різдва Христового. З усіх шедеврів жовківського майстра цей – найвеличніший: заввишки він сягав 12 метрів, а завширшки – 10 метрів. Також в тому самому залі музею висить образ Рутковича «Моління» з с. Потелича. На цьому образі біля ніг Христа зображено донаторів – міщанське подружжя з Потелича. У львівському Музеї історії релігії зберігається іконостас з с. Старої Скваряви, кілька ікон в якому належить пензлю Рутковича.

Окремі ікони, що так чи інакше можемо ототожнити з нашим художником та його школою, можна побачити і в чинних храмах – в селах Солові, Нево, Митулині, а також у львівській церкві св. Димитрія на Збоїськах. В с. Волиці Деревлянській Буського району зберігся цілий іконостас, виготовлений в Жовкві.

Але найбільше творів Рутковича збереглось на самій Жовківщині. Це не дивує: за правління Собеського і місто, і околиці розквітли, люди збагатіли, а турки з татарами після славетних перемог короля-хрестоносця тут не з’являлись. Українці з поляками в ті часи тут уживались мирно, і православні переслідувань не зазнавали – «козацький король» пам’ятав, ким були його предки.

Про спадщину Рутковича на Жовківщині й піде зараз мова. Хоча життя Рутковича було тісно пов’язане з церквою Різдва Христового (художник був лавником при братстві, та й школа його була майже при храмі), й іконостас для цієї церкви він зробив найвеличніший (на РІСУ є про нього окрема стаття), однак в цьому храмі – тепер він освячений на честь Серця Христового – іконостас його не зберігся. У ХІХ столітті жовківчани з невідомих причин продали його до Нової Скваряви, звідки його викупив владика Андрей Шептицький для свого щойно створеного музею. Там він і стоїть. Зате двом храмам на передмістях – церква Пресвятої Трійці та церква Різдва Богородиці – пощастило більше: тут ще й досі стоять іконостаси того часу.

Іконостас в Троїцькій церкві є предметом численних дискусій щодо його авторів. Сама церква була зведена у 1720 році, коли Руткович вже відійшов у вічність, але іконостас в ній значно давніший – він був перенесений туди зі старої церкви, яка стояла на тому самому місці і згоріла на початку XVIII століття. Це добре видно по тому, що верхній (пророчий) ряд ікон був занадто високим для купола церкви, і при монтуванні іконостасу його мусили нахилити відповідно до контурів дерев'яного склепіння.

Жовківську церкву Різдва Богородиці на Винниках побудували у 1705 році, ще за життя майстра, й іконостас як був там поставлений, так і стоїть аж до наших днів. Храм відносно невеликий, без претензій на розкіш, отже й іконостас трохи скромніший за своїх «колег» з церков Різдва Христового чи Пресвятої Трійці. Це видно передовсім із різьби, яка менш витончена (хоча рівень школи Рутковича все одно видно). Над іконами в цьому храмі працювали кілька малярів, і стиль Рутковича можна побачити лише в декількох образах. Це намісні ікони Христа і Богородиці, Моління, Спас Нерукотворний. Решта образів – або «народного» типу, або виконані учнями Івана Рутковича, які мали свій окремий виражений стиль.

Цілісніша в цьому плані церква Собору Архистратига Михаїла у с. Волі Висоцькій. Іконостас тут невеликий, бо храм великими розмірами пишатись не може. Навіть для двох дияконських воріт не знайшлося місця, і цей іконостас має лише царські ворота та одні дияконські – але й у них товстий священик чи диякон не пролізе.

Зате церква преп. Параскеви в селі Крехові (не плутати зі славетним монастирем) – це справжнє втілення довгої та багатої історії української ікони. Офіційна дата побудови церкви – 1724 рік. Проте ймовірнішою є версія, що в цьому році церкву перенесли з монастиря св. Миколая: в той час монахи будували великий мурований храм, будівництво вимагало грошей, і тому монастир продавав до навколишніх сіл не потрібні більше старі дерев’яні церкви. Разом із церквами продавалися й іконостаси – і так в селі опинилась велика церква з великим як для села іконостасом.

Більшість образів іконостасу, Царські ворота, картуші та різьба – типовий приклад творчості Рутковича. І Христос із Богородицею, і архангели на дияконських брамах, і святі в простінках брам, і жанрові сцени з празникового ряду мало чим відрізняються від аналогічних ікон в храмах Жовкви, Волі Висоцької чи іконостасів зі львівських музеїв. Щоправда, намісні образи Успіння Богородиці чи святих мучениць Варвари й Параскеви написані з незвичною яскравістю та виразністю – навіть для Рутковича.

Зате серед образів ряду «моління» багато апостолів написані ще в «канонічному» стилі часів занепаду – тобто або походять з якогось давнішого іконостасу, або були написані в той самий час, що й інші ікони, але менш талановитим художником. Ймовірнішим здається перше – що Руткович чомусь вирішив вставити в новий іконостас кілька давніших образів. Можливо, вони йому сподобались, можливо, так виходило дешевше для замовників – тепер уже не розбереш. Подібні ікони, написані народними майстрами у XV-XVI століттях, збереглись на хорах цього храму.

Над прикрашанням церкви та іконостасу добре попрацювали і наступні жовківські майстри: кілька невеличких барокових образів над Царськими ворітьми (Спас Нерукотворний, Богородиця і архангел Гавриїл) написані пізніше і належать пензлеві вихідця з жовківської школи.

Ще в храмі є кілька барокових вівтарів (цікаво для церкви східного обряду) та чимало окремих старовинних образів – від XVI до початку ХХ століття. Тут і народна творчість, і бароко, і академізм пізнішої доби. До речі, старовинні не тільки образи – в цій парафії ще й досі співають по молитовниках та пісенниках, що були видані в Жовківській друкарні майже століття тому.

 

Іконописець на межі епох

Китайське прислів’я сповнилось на нашому героєві повністю: жовківський період його творчості припав на досить важливий для української Церкви період. Коли Руткович перебрався до Жовкви, його церква Різдва Христового була православною – як і вся Львівська єпархія. Але тодішній архиєпископ Львівський Йосип Шумлянський мріяв про навернення своєї пастви на унію, мрії своєї хотів досягнути, незважаючи на будь-які труднощі. Щоправда, добре пам’ятаючи про 1596 рік, він не хотів повторювати помилок Іпатія Потія і Кирила Терлецького й не хотів приступати до з’єднання, поки уся Львівщина (або переважна її більшість) не погодиться на цей крок. Тому на помісних Соборах він час до часу ставив це питання, роблячи наголос на тому, що без згоди своїх вірних ніяких кроків в цьому напрямку не робитиме. Але паралельно з цим він таки робив певні спроби пояснити народові, що не такі уніати страшні, як їх малюють.

У 1682 році він засновує в Жовкві василіанський монастир при церкві Різдва Христового. Важко сказати, чи була це та сама церква, де творив Руткович, чи ні. Принаймні, коли Ян Собеський привіз із чергового походу молдавського православного митрополита Досифея, церква Різдва Христового перейшла під його опіку разом із монахами. Куди поділись василіани – невідомо. Мабуть, з дозволу Шумлянського перейшли під начальство Досифея. Зате у 1700 році він нарешті намовив вірних своєї єпархії прийняти унію – і всі церкви Галичини стали греко-католицькими. Галичани прийняли ці зміни без протестів, адже це означало суто перехід під покровительство Папи замість Москви. Цей перехід зробив неможливим підкорення Росією усієї української Церкви, але водночас остаточно розділив два великі духовні центри України – Київ і Львів, Це багато в чому визначило подальший хід нашої історії.

Руткович був свідком славетних перемог Яна Собеського та піднесення російського царя Петра І, який двічі за життя художника був у Жовкві. Перемоги Собеського були останніми роками слави для занепалої Речі Посполитої, а звитяги Петра стали ознакою піднесення Російської імперії. Майбутнє було за нею – і в цьому майбутньому для нас було мало втішного. В Києві та на Лівобережжі, де була і українська митрополія, і Могилянська академія, і великі друкарні, російська влада крок за кроком нищила самобутність української культури – підкорила митрополію, вивезла до Москви та інших міст друкарні, а потім – і видатних вчених. Вільним від московського ярма залишався Львів – але тут Церква зазнавала впливу поляків, які ставились до нас та нашого обряду з не меншою зневагою, ніж московити.

На тлі цих подій легше зрозуміти головні мотиви творчості Івана Рутковича, а саме бажання зберегти свій обряд, свої стародавні традиції, свою самобутність, незважаючи на усі негаразди того часу. Коли Росія тягнула нас на Схід, а Польща – на Захід, жовківська іконописна школа наголошувала на збереженні власних традицій – але з інтересом та повагою до європейських традицій. Намагаючись максимально наслідувати давньоруські канони, Руткович разом із тим бажав «оживити» ікону, зробити святого подібнішим на людину, проявити в ньому більший спектр думок, емоцій, поривів ,ніж було прийнято за канонами.

Світогляд Західної Церкви – як Католицької, так і Протестантської, – міг стати в пригоді. Православній духовності завжди були притаманні суворість і аскетизм. Ідеалом християнина був монах – до того ж, монах-пустельник. В католицькій традиції завжди було місце для трохи ширшого розуміння християнського ідеалу. Католицька Церква породила готику з її багатими прикрасами, високими вікнами, вітражами та казковою грою світла в інтер’єрі, церковну музику з багатоголосим співом і органом, куртуазний лицарський ідеал та університети. Католицька наука була ширшою за обсягом і глибшою за православну, а на європейський образах та в церковній скульптурі можна було побачити більше, ніж суворість та скорботу. Тому, мабуть, коли давньоруські традиції на українських землях занепали, наші вчені та митці звернулись на Захід у пошуках натхнення. Заглядав в цей бік і Руткович, але, на відміну від багатьох попередників та сучасників, він зміг не відірватись від власного коріння.

Це одразу починаєш розуміти, коли подивишся на ікони жовківської школи. Святі, зображені на них, мають досить людяні, світлі обличчя з усмішками та виразними очима. Їхні пози динамічні, а атрибути наближені до сучасної Рутковичу доби: панцири та мечі в архангела Михаїла подібні на гусарську зброю часів Віденської битви, а ризи та хітони святих (крім, звісно, Христа і Богородиці) – на жупани та кунтуші XVII століття. Навіть на Царських воротах, коли Руткович прикрашав їх сюжетом «корінь Єсея», в юдейський царів можна побачити щит із герба Яна ІІІ Собеського. Колористика жовківської школи вражає навіть сьогодні – нечасто в іконописі побачиш настільки яскраві та насичені кольори.

Але незважаючи на ці всі нововведення, твори Рутковича та його учнів не перетворюються на прості картини (як то часто траплялось із західними митцями) і залишаються іконами – образами, написаними суто для молитви та духовного розважання. На зв'язку з канонами наголошували і одяг святих, писаний в старій «пласкій» техніці, і золотий фон із різним орнаментом, і, насамперед, – центральна ідея образу. Незважаючи на те, що Руткович та його учні по-своєму милувались фізичною красою жінок, з яких вони писали Богородиць, мучениць чи ангелів, але наголос робили передовсім на їхній духовній красі – на мирі, спокої, відданості Богові та радості. Саме радість – інколи бурхлива, інколи прихована – вирізняє більшість облич на образах жовківської школи. І якщо традиційна ікона мала змальовувати лише Божий образ, залишаючи людині тільки функцію обгортки, то українське бароко жовківських митців поєднувало в святих Божий образ і людську природу, людський характер з усіма його різноманітними рисами, з благочестям та відданістю Богові. Все ж таки святий залишається людиною зі своїм унікальним характером та уподобаннями: згадати хоча б грубуватого рибалку Петра та витонченого інтелектуала Павла, аскетичних пустельників і куртуазного Людовіка Святого, миролюбивого Франциска та героїчну Жанну д’Арк...

Цікаві ці образи і з теологічної точки зору. Наприклад, на багатьох дияконських воротах, де зображений архистратиг Михаїл, цей ангел, крім традиційного меча, тримає в руках вагу (такий собі зменшений варіант Страшного Суду). На одній чаші ваги – величезні торби з гріхами та біси, які тягнуть чашу донизу. На іншій – людина стоїть на колінах, а біля людини – хрест. Ця чаша ваги переважає. Тобто, на Божому Суді на користь людини свідчитиме передовсім її віра та уповання на Божу милість (на противагу поширеній в народі думці про зважування добрих та злих справ). Чи то Руткович свідомо робив реверанс у бік протестантського вчення про виправдання вірою, чи то мав на увазі загальнохристиянську доктрину про спасіння, яке ми отримаємо тільки з Божої ласки...

Зі школи Івана Рутковича вийшло чимало гідних художників, але найвідоміші двоє – Йов Кондзелевич та Василь Петранович. Петранович був заможним городянином, активним членом братства при церкві Різдва Христового, захисником прав русинів та придворним художником родини Собеських. Писав він портрети на замовлення і образи святих – в суто світському європейському дусі, без жодних натяків на іконописні традиції свого вчителя. Наприклад, написані Петрановичем чудові образи над Царськими воротами в церкві Преп. Параскеви в с. Крехові написані в бароковому стилі, без давньоруських впливів. Єдиним винятком є образи Христа і Богородиці, які деякі дослідники приписують Петрановичеві. Обличчя на них досить реалістичні, зате фон, одяг і пози відповідають традиціям жовківського іконопису. Можливо, Петранович якраз і писав лише обличчя, доручивши решту іншим малярам. Що ж, художник має право обирати в мистецтві власний шлях...

Свій шлях обрав і Йов Кондзелевич. Він вирішив продовжувати іконописні традиції вчителя. На відміну від одруженого Рутковича, він став монахом, а потім – ігуменом Білостоцького монастиря на Волині. Писав він тільки ікони, і так само, як його вчитель, гармонійно поєднував давньоруські канони з ренесансним і бароковим гуманізмом, роблячи наголос на духовному досвіді святих, поєднанні в них людської природи та Божого образу. Хоча Кондзелевич сформувався як самостійний митець з власним яскравим стилем, вплив учителя в його творчості не можна не помітити.

Про творчу спадщину Івана Рутковича та його школи можна говорити годинами – але краще один раз побачити, ніж сто разів почути. Іконостаси та окремі образи Рутковича і Кондзелевича можна оглянути в Національному музеї у Львові, у львівському Музеї історії релігії, а також в церквах Волиці Деревлянської, а передусім – у Жовкві та навколишніх селах. Усі храми діють, відкриті й для парафіян, і для прочан, і для туристів.

Про відвідування храмів можна домовитися за телефонами:

(050) 927-63-21

(067) 583-67-80

(032) 522-24-98

Туристичний інформаційний центр в м. Жовкві


© РІСУ - Релігійно-інформаційна служба України, 2001-2011
РІСУ є проектом Інституту Релігії та Суспільства
Українського Католицького Університету



КАЛЕНДАР ПОДІЙ

Іконописна школа

  В. Заславський Жовківська іконописна школа http://risu.org.ua/ua/relig_tourism/religious_region...

Як Дорошенко з Мазепою Крехів від татар рятували

РІСУ, Віктор Заславський, 19.03.10Історія та легендиБудь-яка стара фортеця завжди приваблює туристів...

Чекаючи на Євро...

Веселі карикатури Ігоря Бежука до Євро-2012

Наші проекти

У 2013 році Жовква виграла кілька проектів, присвячених розвитку туристичної інфраструктури. В цьому...

Карпати - інфо

Карпати.info - це каталог туристичних послуг в Українських Карпатах. В каталозі розміщена інформація...

Як дістатись машрутним таксі?

Зі Львова до Жовкви Ви можете дістатись з центральної частини міста. З площі св. Теодора (напроти...

Як дістатись автомобілем?

- Автомобілем Якщо ви їдете в наші краї до нас власним транспортом – авто, мікроавтобусом або автоб...

Як дістатись автобусом?

  Автобусом Через Львів Автобусом до Львова можна дістатися майже з будь-якого міста Європи чи Ук...

Як дістатись залізницею?

Залізницею Усі любителі залізничного транспорту можуть приїхати до Жовкви через Львів. Переважна...

Правила екскурсійної діяльності

!!! УВАГА !!! Правила екскурсійної діяльності у м. Жовква: Усім ескурсоводам та туристичним фірм...

  • Іконописна школа

    Неділя, 22 травня 2011, 11:16
  • Як Дорошенко з Мазепою Крехів від татар рятували

    Вівторок, 15 березня 2011, 14:28
  • Чекаючи на Євро...

    Середа, 18 квітня 2012, 10:38
  • Наші проекти

    Середа, 11 січня 2012, 00:00
  • Карпати - інфо

    Субота, 17 липня 2010, 17:10
  • Як дістатись машрутним таксі?

    Понеділок, 11 серпня 2008, 11:17
  • Як дістатись автомобілем?

    Середа, 30 липня 2008, 22:27
  • Як дістатись автобусом?

    Понеділок, 11 серпня 2008, 01:13
  • Як дістатись залізницею?

    Понеділок, 11 серпня 2008, 01:13
  • Правила екскурсійної діяльності

    Понеділок, 26 грудня 2011, 00:00

ПОДІЇ У ЦЬОМУ МІСЯЦІ

листопада 2017
ПН ВТ СР ЧТ ПТ СБ НД

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

28

29

30

ДО ПОДІЇ ЗАЛИШИЛОСЬ

No event found.

Голосування

Что сейчас происходит на Юго-Востоке Украины?