Цікаві пропозиції

Погода

 

Text Size

В.Заславский Станіслав Жолкевський: лицар, політик, меценат Частина 5. Московський похід

В. Заславский

Станіслав Жолкевський: лицар, політик, меценат

Частина 5. Московський похід

 

image003

Станіслав Жолкевський

image005

Король Сигізмунд ІІІ Ваза

image007

Михайло Скопін-Шуйський

image009

Василій Шуйський

image011

Бойовий жупан С.Жолкевського

image013

Облога Смоленська

image019

Якуб Понтус Делагарді. Генерал корпусу найманців, що підтримував Дмитра Шуйського в битві під Клушином

image015

image017

Битва під Клушино. Картина з костелу св. Лаврентія у Жовкві

image021

Битва під Клушином. Гравюра

image023

Жолкевський входить в російське місто. Картина

image025

Вінцентій Гонсевський, один з офіцерів у війську Жолкевського

image027

Жолкевський та патріарх Гермоген. Російська картина

image029

image031

Жолкевський з полоненими Шуйськими перед королем. Картини ХІХ-ХХ ст.

image033

Трофей Жолкевського

Сусідські війни

«Московська війна, жахливе кровопролиття та численні негоди, які понині не закінчилися, пішли від пана Юрія Мнішка, що через свою користь та честолюбство мав наміри підтримати посадити на московський престол москаля Грішку, сина Отрєп’єва… він досяг того, що король став явно сприяти цій справі, та дивився на неї крізь пальці, незважаючи на численних сенаторів, що не схвалювали цього…сам гетьман з великою радістю ухилився б від цієї кампанії»…

Такими словами Жолкевський починає свої «записки про московську війну», своєрідну апологію своєї участі у війні, яку сам вважав несправедливою – а також своєї відмови від участи в подіях 1611-1612 років. Війна Речі Посполитої з Московською державою – як і будь-які війни між сусідніми державами – тривали не одне століття. І король, і цар мали претензії на прикордонні та спірні території, на Білу Русь, Лівонію, Смоленськ, Сіверщину, Чернігівщину. Коли в одній країні була смута, цим залюбки користалася друга країна. На початку 16 століття, коли смута була в Польщі, цар Василій 3 відвоював у Польщі та її союзника – Литви – кілька прикордонних міст. Потім були війни за Лівонію, численні прикордонні сутички. Тепер смута була в Росії. За часи царя Івана Грозного політика самодержця, масові репресії проти бояр та населення привела країну до кризи. Після короткого царювання Федора Іоанновича царем обрали Бориса Годунова, талановитого володаря, якому, однак, на царстві не пощастило. Трапилося кілька неврожаїв та епідемій – і люди почали звинувачувати в усіх бідах царя, який нібито вбив царевича, щоб не мати перешкод на шляху до трону.

У пошуках виходу з глухого куту, московіти почали дивитися на захід. У 1600 році бояри приймали в себе литовського канцлера Льва Сапегу з проектом приєднання Московії до Речі Посполитої. Після смерті царя Бориса бояри вбили його сина та впустили до Москви першого Самозванця – Грішку Отрєп’єва, що видавав себе за нібито врятованого царевича Дімітрія. Лжедмітрія підтримали польські війська – головним чином, люди Мнішка та жадібні до поживи авантюристи з Польщі, Литви, України і, власно, Росії (яких історики пізніше запишуть під одним іменем – поляки). Тепер вже Річ Посполита скористалася нагодою підкорити сусідню державу.

Проте самі росіяни мали інший погляд на перспективи розвитку своєї країни – тим більше, що Самозванець без належної поваги ставився до російських звичаїв: їв виделкою, після обіду не спав, не шанував православної церкви – одним словом, намагався буди схожим на поляка більш ніж справжні поляки. Крім того, на роль доброго царя Самозванець аж ніяк не тягнув. Як пише про це Жолкевський,

«…самозванець хотів володарювати свавільно, накладати податки та вимагати великих хабарів. Наші ж солдати, що були знаходилися при ньому, жили розпусно, вбиваючи, ґвалтуючи і не жаліючи нічого – навіть церков».

Як наслідок, Лжедмітрій був скинутий та вбитий боярською опозицією на чолі з родиною Шуйських. Василій Шуйський проголосив себе царем. Проте положення нового царя було нестабільним – за нагодою об’явився другий Самозванець («тушинський вір»), також підтриманий авантюристами та розбійниками – переважно втікачів з Польщі, але за ним йшли і місцеві росіяни, що ненавиділи Шуйського. Ще кілька самозванців вешталися по російським просторам, кожен зі своїм розбійницьким «військом». Підтримати Шуйських взявся корпус найманців під керівництвом шведського генерала Якуба Понтуса Делагарді, але найманці, не отримавши від Шуйських платні, почали живитися грабунком російських селян. Тим самим промислом займалися і найманці Олександра Лісовського (так звані «лісовчики»), ватажка яких засудили на смерть в Речі Посполитій (і більшість яких після довгих пригод в Європі таки були страчені коли нарешті змушені були повернутись додому). Власну «політику» проводили і донські козаки, і багато інших напівкозацьких, напівселянських угруповань. Інакше кажучи, почалася Велика Смута. Бояри знов надіслали до короля посольство, де (згідно зі свідченням Жолкевського) просили щоб король «втупився в це діло та дав їм на царство свого сина Владислава – бо вони вважали що таким чином припинилося б кровопролиття, і наступила б у Царстві Московському тиша і спокій».

В похід проти волі

Жолкевський, судячи по його запискам, московітам співчував, але вважав, що вони краще розберуться і без участі в цій справі поляків. Він і авантюру Мнішка не підтримував з самого початку. Зате король Сигізмунд мріяв про розширення кордонів, про повернення Смоленська, про «примноження слави та збільшення володінь Речі Посполитої». Про міць держави дбав і Жолкевський, проте розуміли її кожен по своєму. Гетьман дбав про мир та спокій у державі, а король – про нові землі та перемогу над тими, кого вважав ворогами. Йти у похід його королівська милість без пана гетьмана теоретично могла, проте обійтися без його військового хисту було нелегкою справою. Станіслав Жолкевський вже довів свою військову вдачу в боях зі шведами, з рокошанами, з турками, з татарами, з запорожцями. Він міг швидко пересуватися з військом з місця на місце, моментально реагувати на дії ворога, перемагати не числом, а вмінням.

Єдиного наш герой не міг – після того, як королівський наказ дійшов о нього, він вже не міг відхилитися від участі у московському поході. Жолкевський і так був в немилості у короля, а відмова від участі у поході накликала б на нього ще більшу біду – тим більше, що без Жолкевського похід навряд чи удався б:

«Король не хотів прийняти відмовок гетьмана, бажаючи, щоб він неодмінно прийняв участь в цій експедиції. Після того нічого не залишалося гетьманові як сідати на коня – бо якби він відмовився, важко було б набрати солдат, і в цьому випадку уся експедиція була б практично припинена. Тоді б гетьман підвергся сильній немилості короля та ненависті інших».

Гетьмана королівський наказ наздогнав під Збаражем – Жолкевський якраз йшов на Наддніпрянщину оглядати гарнізони. З королем він зустрівся в Києві, після чого відбув у Краків – готуватись до походу та водночас відмовляти короля від втручання у московські справи. Тим часом, росіяни власноруч намагалися вирішити свої проблеми, і не без успіху. Жолкевський, явно симпатизуючи росіянам, описує ці події так:

«В той час в Московській землі сталися великі зміни. Колишні прихильники самозванця, не в змозі переносити їхніх зловживань, почали переходити до Шуйських. Ще більше відваги придали їм військові успіхи князя Михаїла Васильовича Шуйського-Скопіна… цей Шуйський був хоч і молодий, але наділений відмінними дарами душі й тіла, великим розумом, мужнім духом та красивою зовнішністю».

Михаїл Шуйський, талановитий полководець, розбив польські сили у кількох битвах. Царем було проголошено його батька Василія Шуйського. Проте на учті його було отруєно. В отруєнні підозрювали брата Михаїла – Дмитра Шуйського, що підривали і без того невеликий авторитет нового царя. Все це примножувало бажання короля скористатися нагодою, але Жолкевского зупиняло те, бояри після всього не підтвердили своє бажання мати королем Владислава – а без цього московський похід перетворювався на просту інтервенцію. Крім того, король планував йти на Москву через Смоленськ, відвоювавши місто, що за століття до того було підкорене Москвою. Йому доносили що місто здасться йому добровільно, і що Скопін-Шуйський вивів з міста усі війська. Жолкевський не дуже вірив щирому бажанню смоленських міщан віддатись королю – зате вірив надійним укріпленням Смоленська, і знав, що облога буде важкою. Але король мав іншу думку, і тому поспішив до Смоленська.

Гетьман рушив попереду війська, розсилаючи повсюди листи, що «король вже близько, і смутний час вже проходить». Проте приближення короля у московітів великого ентузіазму не викликало, а в Смоленську знайшлося близько сорока тисяч гідних до бою стрільців та бояр, яких до того ж очолив досвідчений полководець Михаїл Шеїн. Шеїн приготувався до облоги, і перші спроби пробитися крізь смоленські мури не мали успіху – під мурами влаштовані були слухові ями щоб запобігти підкопам, а з башт та мурів захисники постійно стріляли з гармат. Тоді Жолкевський запропонував йти одразу на Москву, де прихильні до короля бояри могли б відкрити йому місто. До того ж, без Скопіна-Шуйського московське військо не мало великих шансів на успіх.

Залишивши головні сили під Смоленськом, гетьман рушив на Москву. По дорозі, біля Царева Займища, Жолкевського зупинив московський воєвода Григорій Волуєв, який добре підготувався до битви, розмістивши свої сили у невеличкій фортеці біля озера, до якого вела дамба (яку захопив Жолкевський) та міст. Волуєв не рішався вийти з фортеці, а Жолкевський не збирався брати фортецю підступом, і тому два війська стояли одне напроти одного, не починаючи рішучих дій та обмежуючись перестрілкою. Але час грав на користь Волуєва – йому на допомогу вже підходило головне військо, яке очолив власно Дмитро Шуйський. Наш герой опинився у пастці, і по війську пішов слух, що панові гетьманові набридло життя, і що він збирається згубити і себе, і військо. Робити не було чого, і тому Жолкевський вирішив, як сам він виражався, «спробувати щастя» з Шуйським. Почувши, що Шуйський отаборився під Клушином та збирається завтра прийти на допомогу Волуєву, Жолкевський вирішив перехопити ініціативу та напасти на ворога зненацька. Як писав учасник походу, Самуїл Маскевич, «вони збиралися напасти на нас завтра, а ми вирішили атакувати їх сьогодні». Тихо, без музики, барабанів та труб (щоб Валуєв не знав про його рух), він рушив через ліс на Клушино, і ранком 4 липня 1610 року гетьманський авангард показався біля московського табору.

На Москву через Клушино

Гетьман мав при собі дві легких гармати – фальконети, і близько семи тисяч війська, переважно гусар та піхоти. У Шуйського було біля сорока тисяч, до того ж до нього приєднався десятитисячний корпус найманців під проводом шведського генерала Якуба Понтуса Делагарді. Проте за Жолкевським був і військовий хист, і досвід; до того ж, ворог на нього не чекав. Гетьман писав:

«Через те, що неприятель не дбав про нас, ми застали їх сплячими, і якби все наше військо встигло завчасно прийти, ми розбудили їх ще роздягнутими. Але війська наше не встигало вийти з лісу, до того ж, два фальконети перегородили нам дорогу. Були й інші перепони – все поле, через яке нам слід було йти на ворога, було огороджено тином… ми мусили чекати, поки не підійде решта війська та ми не зламаємо тинів. Тоді неприятель прокинувся. Але московіти та іноземці не знали причини нашого затримання, і тому приписали це великодушності гетьмана, який нібито дав знак ворогу. Але якби не вищевказані причини, цього затримання не було б».

Станіслав Жолкевський знов застосував тактику стрімкого наступу, і знов вона стала йому в пригоді. Незважаючи на те, що Шуйський та Делагарді встигли вишукати свої війська, ініціатива була все ж таки на боці Жолкевського, який, однак, розумів увесь ризик свого становища – один в серці чужої країни, на чолі невеличкого війська проти переважаючих його вчетверо ворогів, які ж, до того, б’ються на своїй землі. Перед битвою він промовив до своїх воїнів – «наша надія в мужності, а спасіння – в перемозі».

Гетьман почав битву з атаки гусар на укріплений тинами табір Делагарді. Проте тини виявилися надійним заслоном проти кінноти. Крім того, європейські мушкетери, яких прикривали вояки у важких обладунках з довгими піками, були здатні протистояти атакам кінноти. Тому Жолкевський мав повторювати атаку на сили Делагарді по кілька разів. При кожній атаці гусари втрачали свої піки – а без піки гусар, озброєний лише шаблею та довгим Гончаром, був вже не таким небезпечним. Проте атаки повторювалися знову і знову, поки не підійшли фальконети та невеликий загін піхоти. Після кількох залпів з малих гармат, піхота Делагарді кинувши тини, відійшла до лісу, а на його кінноту вдарили гусари з залишками пік, кончарами та шаблями. Не в змозі втримати наступ гусарів, найманці залишили табір та відійшли до лісу.

Значно легше було тим, хто бився з московітами. Сили Шуйського, не витримавши навіть перших ударів кінноти, почали тікати. Першим побіг сам князь Шуйський, розкидавши по табору свій скарб щоб затримати наступ сил Жолкевського. Втікаючи, він через спішку втопив у болоті коня та загубив чоботи. Босий, на селянському коні, він повернувся до Москви, радячи містам, через які проїжджав, здаватися на милість пана гетьмана. Тим часом сам пан гетьман домовився з Делагарді – його найманці могли йти лужити в гетьманське військо або спокійно вертатись додому. Перемога була здобута, і в руках Жолкевського був московський табір з обозом, корогвами та численним скарбом. Швидко повернувшись до Царева Займища, він показав Волуєву корогви Шуйського та полонених, після чого московський воєвода здався та присягнув Владиславу.

Тепер в руках Жолкевського були фактично усі московські сили. Залишалися татари, яких Шуйський запросив до Москви собі на допомогу, але почувши про перемогу під Клушином, вони швидко повернулися додому. Але спочити на лаврах гетьман не міг, розуміючи що Шуйський може швидко отямитись від поразки та набрати нове військо (грошей на це він мав вдосталь). Відібравши з полонених та бажаючих служити в лавах його війська три тисячі вояків, решті він дав королівські охоронні грамоти для вільного проходу крізь землі Речі Посполитої та повернення додому. Водночас, він постійно слав до Москви універсали, де закликав московітів піднятися проти Шуйського, вказував на численні несправедливості його царювання та обіцяв їм усі права та привілеї якщо вони присягнуть Владиславу. Як тільки його воїни були в змозі продовжувати похід, він рушив на Москву.

В Москві тим часом знов відбулися великі зміни. Василія Шуйського скинули з царювання та постригли в монахи. Становище в столиці було нестабільним, і в будь-яку хвилину міг вибухнути черговий заколот. До міста підступав з військом другий Самозванець, який мав у Москві численних прихильників. Дехто був невдоволений скиненням Шуйського. До всього того приєдналися вісті, що на Москву йде переможець-Жолкевський, а з ним – люди Волуєва і Делагарді. Слава гетьмана йшла попереду нього – нашого героя знали як людину лицарську, чесну, вірну своєму слову. До того ж, його вояки не грабували мирні села, і обіцяв він московітам в разі присяги Владиславу досить приємні умови, а в разі необхідності – міг захистити і від Самозванця. Знов цитуємо Жолкевського:

«Бояри вислали двох боярських дітей до гетьмана – спитати, чи йде він на Москву як друг чи як ворог. Гетьман відповідав згідно з написаним у листах: що не хоче заподіювати будь-яку шкоду. Навпаки, якщо приймуть королевича Владислава за государя, він допомагатиме їм проти Самозванця».

Тепер на гетьмана у Москві чекали як на визволителя – і він сподівання московітів цілком виправдав. Переманивши на свій бік поляків, що були в лавах Самозванця, Жолкевський переслідував його, змусивши втекти далеко на схід (де другий Лжедмітрій все одно довго не прожив).

Гетьман у Москві

Знесиливши Самозванця, гетьман здобув вдячність і повагу московітів, і нарешті погодився увійти до Москви. Зайнявши замки у Москві (Кремль, Кітай-город, Іван-город) та в інших містах, Жолкевський звільнив усіх політв’язнів (прихильники Шуйського переслідували прибічників Самозванця, і навпаки). Росіян приємно здивувало, що гетьманські воїни поводилися мирно, не чіпали населення і не вважало себе господарями на чужій землі:

«Гетьман наказав ретельно споглядати за тим, щоб наші не починали сварок з московітами, поставив суддів – як з наших, так і з московітів, щоб вирішували вони всілякі спори. Наші жили так смирно, що бояри та чернь, знаючи свавільство нашого народу, дивилися що ми жили так спокійно, не завдаючи жодному найменшої шкоди»

Відгуки про гетьмана рознеслися по всій Московії, і практично вся країна присягнула Владиславу. Лишилося лише декілька міст, що схилялися до Самозванця (за що їх «вельми тривожили» запорожці). Польське військо Лжедмітрія, що присягнуло гетьманові, він відправив до Сіверщини, яка ще була вірною Самозванцеві – таким чином.

Водночас, наш герой дбав і про становище в самій Москві – розмістив гарнізони в «городах» (Кремлі, Кітай-городі, Іван-городі), подбав про виплату платні та доставку харчування, а також про московських стрільців. Останні, виявивши прихильність до нового господаря, «почали приходити та питати: чи не знають, де є зрадники, бо бажають їх зловити». Проте Станіслав Жолкевський принципово не хотів переслідувати будь-кого, розуміючи, що в смутний час політичні переконання – це ще не ознака моральної якості людини, і в мирний час колишні вороги можуть стати вірнішими друзями ніж давні прихильники. Тут гетьман був правий – практично усі московіти з оточення Шуйських та Самозванця визнали його та Владислава на умовах, дуже вигідних перш за все для Московії – держава зберігала фактичну незалежність, католицька проповідь заборонялася, лише для короля та війська дозволялося звести костьол у Москві.

Релігійне питання особливо цікавило московського патріарха Гермогена, якого посада зобов’язувала ненавидіти католиків. Завоювання Москви католиками одразу наводило на думку про новий хрестовий похід злого Риму проти православної Русі (легендарний хрестовий похід проти Русі, ініційований Папою Римським у 13 столітті – улюблений елемент антикатолицької пропаганди в російському православ’ї, і в кожному конфлікті Європи з Росією остання любила бачити руку всемогутнього Риму). Скоріш за все, розділяв цю помилку і патріарх Гермоген – тим більше, що він, судячи по всьому, був правдивим патріотом Росії та прагнув для своєї батьківщини свободи – як у політичному відношенні, так і у справах віри та культури. Переконати таку людину, що католик, що прийшов у Москву на чолі іновірного війська, не має жодного наміру гнобити православну віру було справою не з легких. Проте і Жолкевський був не ликом шитий:

«З Патріархом, людиною вельми старою, що через віру (боячись зміни в ній) противився нашим справам, гетьман зносився спочатку через листи, а потім і сам до нього часто завітав та звів з ним велику дружбу. Як ми чули, старець змінив ставлення до нас на протилежне».

Зберегти честь у несправедливій війні

Дружба з патріархом була останнім кроком до дружби та взаємної довіри з московітами, якої Жолкевський нарешті домігся. Його становище в Москві було стабільним, надійним та безпечним. Залишалося останнє (та головне) – привести на царювання Владислава та подбати про його безпеку. І ось з цим були проблеми – Смоленськ продовжував чинити опір, через що ані король, ані королевич не могли спокійно йти на Москву. Треба було подбати і про гарнізони в інших містах та фортецях, а також владнати всі організаційні питання в Речі Посполитій. Але головною проблемою було повідомлення від короля, що він сам збирається бути московським царем. Ця новина була для гетьмана справжньою несподіванкою, адже, з самого початку експедиції мова йшла саме про королевича. Чим було зумовлена та продиктована зміна королем свого слова та свого рішення – Жолкевський не розумів. Можливо, московська корона була для Сигізмунда більш привабливою – все ж таки, ніякого тобі протистояння з боку шляхти, ніяких законів, що обмежують владу короля, ніякого liberum veto – цар був самодержцем, і не мав потреби звітуватись перед шляхтою. Можливо, Сигізмунд не був впевнений, що без нього становище у Москві стабілізується на користь Речі Посполитої, а можливо – хотів посісти на двох престолах одразу, перетворивши Москву на частину Речі Посполитої. В будь-якому випадку, рішення короля порушувало усі справи та ставило під питання усю ефективність московського походу. На кандидатуру Сигізмунда не погодилися б ані бояри, ані народ. І така зміна рішення була проявом неповаги до Москви з боку короля.

Жолкевський мав щось робити. Погодитись на пропозицію короля було б порушенням клятви, яку він давав московітам. Одного разу гетьман був свідком того як його слово було порушене – на Солониці, коли мирна капітуляція була перетворена на різню. Другого разу йому не було потрібно, і власну честь він цінив вище за королівську ласку. Крім того, становище московітів йому було далеко не байдужим. Тому Станіслав Жолкевський приймає рішення вертатись до короля щоб переконати його не робити фатальної помилки. Бояри та народ спочатку не хотіли відпускати гетьмана – боялися що польські солдати почнуть утісняти людей, і між новою владою та народом почнеться конфлікт. Проте Жолкевський не мав вибору – і тому покинув Москву, залишивши в місті невеличкий гарнізон. Проводжали його добре:

«Бояри проводжали гетьмана біля доброї милі, а поки він їхав містом – увесь народ забігав йому на шлях, благословляючи на дорогу».

Прибувши під Смоленськ, де Шеїн все ще захищав місто, Жолкевський звітував королеві про свої дії, після чого перейшов до головного – що останні дії короля можуть призвести до катастрофічних наслідків, бо московіти не приймуть Сигізмунда королем і можуть повстати, що Річ Посполита залишиться без короля, і можуть початися смути, що варто узгоджувати свої дії з волею народу, і що він, гетьман, діяв згідно первісної угоди, і не може порушити слова, даного боярам та народу Москви. Проте король все одно стояв на своєму, і в гетьмана не залишилося вибору. Він відмовився приймати будь-яку участь у подальших справах – ані в облозі Смоленська, ані у спробах владнати ситуацію в Москві. Самуїл Маскевич згадував:

«Гетьман Жолкевський не хотів і з місця рушити: укладаючи угоду з московітами, він під присягою зобов’язувався дати їм на царя королевича, в ім'я якого і була заспокоєна Росія, про короля ж і слова не було. Про цю угоду об'явив він королеві під Смоленськом. Але як скоро побачив що король не має наміру ані виконувати укладену угоду, ані дякувати йому за настільки важливі послуги, то не бажаючи діяти супроти совісті, отряс прах з ніг своїх».

Тепер гетьман більш за все прагнув опинитися вдома, біля дружини та дітей, в рідному місті, яке на очах росло й розквітало. Син Іван вже досяг відомого віку, і став старому батькові надійною опорою та вірним другом. Турботи молодої Жовкви цікавили його значно більше ніж війна з Москвою. Станіслав Жолкевський не підняв меча ані коли Ляпунов з донцями обложили Москву, ані коли Мінін з Пожарським примусили польський гарнізон до здачі (польські вояки і самі раді були покинути Кремль, до чого і поривалися кілька разів), ані коли Владислав, оголосивши претензії на московський трон, знов рушив на Росію. Єдиним, хто погодився рятувати Владислава та московську праву, був запорізький гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний – що і послужило запорукою майбутніх дружніх стосунків між Владиславом та запорожцями. Проте наш герой принципово відмовлявся від будь-якої участі у московських подіях, знайшовши тепер смілість відмовити королю, якої не мав раніше. А може, права зайшла про надто важливі речі – порушення клятви та зраду – і йти проти совісті наш герой вже не міг. У 1612 році, коли ополчення з Нижнього Новгороду визволяло Москву, Жолкевський будував православну церкву у Жовкві та Крехівський монастир – і писав мемуари про свій найбільший успіх, свою найвідомішу перемогу, яка обернулася великою зрадою й несправедливістю.

Більше про історію Жовкви та Жолкевскького можна дізнатись за телефоном:

(050)927-63-21

КАЛЕНДАР ПОДІЙ

Іконописна школа

  В. Заславський Жовківська іконописна школа http://risu.org.ua/ua/relig_tourism/religious_region...

Як Дорошенко з Мазепою Крехів від татар рятували

РІСУ, Віктор Заславський, 19.03.10Історія та легендиБудь-яка стара фортеця завжди приваблює туристів...

Чекаючи на Євро...

Веселі карикатури Ігоря Бежука до Євро-2012

Наші проекти

У 2013 році Жовква виграла кілька проектів, присвячених розвитку туристичної інфраструктури. В цьому...

Карпати - інфо

Карпати.info - це каталог туристичних послуг в Українських Карпатах. В каталозі розміщена інформація...

Як дістатись машрутним таксі?

Зі Львова до Жовкви Ви можете дістатись з центральної частини міста. З площі св. Теодора (напроти...

Як дістатись автомобілем?

- Автомобілем Якщо ви їдете в наші краї до нас власним транспортом – авто, мікроавтобусом або автоб...

Як дістатись автобусом?

  Автобусом Через Львів Автобусом до Львова можна дістатися майже з будь-якого міста Європи чи Ук...

Як дістатись залізницею?

Залізницею Усі любителі залізничного транспорту можуть приїхати до Жовкви через Львів. Переважна...

Правила екскурсійної діяльності

!!! УВАГА !!! Правила екскурсійної діяльності у м. Жовква: Усім ескурсоводам та туристичним фірм...

  • Іконописна школа

    Неділя, 22 травня 2011, 11:16
  • Як Дорошенко з Мазепою Крехів від татар рятували

    Вівторок, 15 березня 2011, 14:28
  • Чекаючи на Євро...

    Середа, 18 квітня 2012, 10:38
  • Наші проекти

    Середа, 11 січня 2012, 00:00
  • Карпати - інфо

    Субота, 17 липня 2010, 17:10
  • Як дістатись машрутним таксі?

    Понеділок, 11 серпня 2008, 11:17
  • Як дістатись автомобілем?

    Середа, 30 липня 2008, 22:27
  • Як дістатись автобусом?

    Понеділок, 11 серпня 2008, 01:13
  • Як дістатись залізницею?

    Понеділок, 11 серпня 2008, 01:13
  • Правила екскурсійної діяльності

    Понеділок, 26 грудня 2011, 00:00

ПОДІЇ У ЦЬОМУ МІСЯЦІ

листопада 2017
ПН ВТ СР ЧТ ПТ СБ НД

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

28

29

30

ДО ПОДІЇ ЗАЛИШИЛОСЬ

No event found.

Голосування

Что сейчас происходит на Юго-Востоке Украины?