Передісторія

Історія Жовківщини починається задовго до гетьмана Жолкевського і заснування міста. У передісторичні часи тут було Сарматське море, потім під час льодовикового періоду тут зупинився льодовик (що зумовило специфічний рельєф місцевості). Тут розкинулось Розточчя, невисоке (до 400 м. над рівнем моря) гірське пасмо яке розділяє басейни Чорного та Балтійського морів, ростуть заповідні буково-грабові ліси. За часів Раннього Середньовіччя тут були поселення давніх слов'ян, чиї городища знайдені і досліджено археологами. За часів Київської Русі на теренах Жовківщини існувало два великі міста: Щекотин та Підгорай. А наприкінці XIV ст. з'являються перші згадки про містечко Винники на березі р. Свиня неподалік г. Гарай. Винниками володіли руські бояри Висоцькі, і останній з них, Андрій Висоцький, помираючи бездітним, заповів Винники своєму другові Станіславові Жолкевському.

Воєвода Жолкевський походив з галицьких та волинських бояр з Холмщини, етнічної та історичної української землі. Збереглось с. Жолкев (Жолкевка), його родове гніздо. Довгий час Жолкевські орендували с. Туринка неподалік Винник, а отримавши у спадок Винники, перебрались сюди. Рід Жолкевський був православним, але в роки Реформації воєвода і його родина стали кальвіністами, а потім католиками. Воєвода помер у 1588 році і похований у Львові в Латинській Катедрі.

 

Засновник

У 1547 році в старого воєводи народжується син, якого назвали на честь батька – Станіславом. Станіслав-молодший бере участь у битвах під Гданьском, Псковом, Бичиною, ходить у походи у Молдавію проти турків, і врешті-решт стає польним коронним гетьманом. У 1594 році гетьман закладає біля Винник замок, а при ньому — нове місто яке називає Жовквою. Архітектором і першим війтом нового міста став італієць Паоло Дученто ді Клеменсі, більш відомий на українських теренах як Павло Щасливий. Пізніше тут працювали такі майстри як Павло Римлянин, Амвросій Прихильний та інші. Розбудовою міста керувала дружина Жолкевського, Регіна Гербурт, донька Яна Щенсного Гербурта, поета та полеміста, автора кількох пісень українською мовою та трактату “Розмисел про народ Руський”. Багато в чому на рішення гетьмана будувати місто вплинув приклад його наставника Яна Замойського, засновника м. Замость (зараз - територія Польщі). І Замость, і Жовква будувались за принципом “ідеальних міст” доби Ренесансу.

 

Ідеальне місто

Ідея про місто в якому усі були б щасливі, бере свій початок від “Держави” Платона та небесного Єрусалиму з Нового Завіту. З розвитком науки та мистецтва у XV ст. ця ідея знов з’являється у творах філософів (”Утопія” Т. Мора, “Місто Сонця” Т. Кампанелли) та архітекторів (П. Катенео, А. Палладіо, Л. Да Вінчі, А. Філарете). Спроби створити такі міста в реальному житті: італійські П’єнца чи Пальманова, голандський Брілль. Головний принцип “ідеального” містобудування - регулярний принцип планування, на противагу хаотичній забудові середньовічних міст. Планування має бути зручним та практичним і відповідати певній художній концепції. Інколи планування і рельєф пристосовували для очищення вулиць. Ідеальні міста будувались та планувались у вигляді зірок, квадратів або у вигляді людського тіла. Подібним чином планувалась і Жовква. Якщо подивитись згори, то усі його будівля розташовані подібно до органів людського тіла. Так чином творці міста хотіли підкреслити важливість мешканців Жовкви, багатих та бідних, православних, католиків та юдеїв, і їхню взаємну залежність.

 

Московська війна

У 1610 році Станіслав Жолкевський взяв участь у поході короля Сигізмунда ІІІ на Москву. Під час цього походу 5-тисячний загін Жолкевського 4 липня біля села Клушино під Смоленськом розбив 50-тисячну російську армію? Після чого захопив Москву. Перебуваючи у Москві, гетьман зміг навести в місті порядок, припинити мародерство і свавілля, подружився з боярами і навіть патріархом. Не дивує, що коли Жолкевський вертався з Москви до королівської ставки, місто прощалось з ним, немов з рідним батьком. Пізніше спогади Жолкевcького двічі видавались у Москві протягом ХІХ століття, і кожного разу в передмові російські історики відзначали шляхетність гетьмана і його повагу до росіян.

 

Остання битва

У 1620 р. Жолкевський загинув у нерівній битві проти турків в Молдавії, неподалік Дністра, прикриваючи відступ свого війська. За звістками очевидців, йому привели коня і просили рятуватись. Але той відповів: «де стадо, там має бути й пастир», потиснув синові руку, рушив на ворога і загинув у бою.

Голову Жолкевського після битви турки насадили на палю і поставили біля султанського палацу. Пізніше її викупила вдова героя за величезну суму в кілька мільйонів злотих. Тоді ж повернувся з полону і тяжко поранений Іван Жолкевський, син гетьмана. Cтараннями Івана в Молдавії було поставлено пам’ятник його славетному батьку: колона з хрестом і написом латиною «солодка і почесна смерть за батьківщину». Пам’ятник цей зберігся до наших днів, а сам Іван пережив батька лише на три роки. Станіслав і Іван Жолкевські разом були поховані в костелі святого Лаврентія. З часом там упокоїлись і дружина героя, Регіна з Гербуртів, і його донька Софія, і онук Станіслав. На надгробку Жолкевських були висічені слова з Вергілія - «нехай з наших кісток підніметься месник».

 

Месник

Іоанн (Ян) Собеський народився у 1629 році в c. Олесько. Разом зi старшим братом він навчався в університетах Кракова і Брюсселя. Як полководець Собеський прославився після того, як в чині польного гетьмана в жовтні 1667 року зміг стримати наступ татар і козаків гетьмана Дорошенка в битві під Підгайцями. Після цієї битви Собеський був призначений на посаду великого коронного гетьмана. Після драматичних подій турецької війни 1672 р., Собеський на чолі об’єднаного польсько-литовсько-українського війська і у 1673 р. завдає туркам поразки в битві під Хотином. Завдяки цьому наступного року Собеського було обрано королем Речі Посполитої.

Хотин став початком 20-річного хрестового походу Собеського проти турецької навали. Найбільш відомі битви під Баром (1674), Войниловом (1675), Журавном (1676), а особливо – під Лисиничами і Теребовлею (1675). Пліч-о-пліч з королем в цих битвах билась українська шляхта і козаки з Правобережної України. Навіть львівський православний єпископ Йосиф Шумлянський постійно брав участь в походах Собеського на чолі сотні панцерних козаків.

Відомою є також романтична історія кохання Собеського до Марії Казимири д’Аркуен, придворної дами польської королеви. Собеський зустрів її коли Марія Казимира були видана за воєводу Яна Замойського. Їхній шлюб був нещасливий. Діти їхні рано вмирали, до того ж, воєвода сильно хворів. Між Собеським і Марією спалахнуло пристрасне кохання, і по смерті Замойського закохані одружились. Гетьман, а пізніше король і його жінка кохали один одного все життя, незважаючи на вередливий характер “Марисеньки”, як її називали при дворі. Подружжя мало 13 дітей, з яких 4 дожило до зрілого віку. Для дружини король перетворбював свої замки на рощкішні палаци - і Жовква не стала виключенням.

Апофеозом військової слави Собеського став похід 1683 р., в якому він виступив на чолі об’єднаного християнського війська і врятував Відень, столицю Священної Римської імперії, від турецької облоги. Після відпочинку християнська армія рушила на зайняте турками угорське місто Естергом на Дунаї, і в битві під Парканами (передмістя Естергому) остаточно знищив турецьку армію.

Героїчного короля славили по цілому світі. На його честь назвали нове сузір’я – Щит Собеського. Навіть в Санкт-Петербурзі цар Петро І біля свого палацу в Літньому саду поставив бюст короля і його дружини. До речі, ці бюсти та інші скульптури були вивезені ним з галицьких палаців, зокрема, з Жовкви, яка була однією з улюблених королівських резиденцій.

Роки панування Собеського були добою найбільшого розквіту Жовкви. За наказом короля замок перетворився на розкішний палац: в стінах були прорублені великі вікна, до замкових мурів прибудували нові корпуси для прислуги і солдат, а до головного палацу – двоярусну галерею і великі парадні сходи з скульптурними групами. Всередині палац прикрашали численні картини, скульптури і, звісно, трофеї з Віденського походу. Король став для Жовкви своєрідним містоутворюючим підприємством. Його стараннями прикрашались костел св. Лаврентія і домініканський монастир, церква Різдва Христового і місцева синагога. До Жовкви з’їжджались кращі українські і польські художники, митці з Італії і Німеччини. А ще через Жовкву проходили численні купці і мандрівники, а значить, в місті велася жвава торгівля, якій сприяв ще той факт що місто розташоване на перетині давніх торгівельних шляхів з України в Європу і з Галичини на Волинь.

Після смерті Іоанна Собеського Жовквою опікувались його діти: Констянтин Владислав, а після його смерті - Яків Людвік. Обидва королевичі поховані в Жовкві, в костелі св. Лаврентія. Також там поховано серце доньки Якова - Марії Кароліни.

 

У 1698 році через Жовкву проходив російський цар Петро І. В Раві Руській він уклав з польським королем Августом ІІ таємну угоду про спільні військові дії проти шведського короля Карла ХІІ: Наприкінці 1706 р. цар з союзниками прибули до Жовкви, щоб виробити подальший план бойових дій. На цій нараді був присутній також гетьман Іван Мазепа. До Жовкви Мазепа був у Жовкві і раніше, прямуючи захищати Крехів від татар у 1672 році. Бував він тут під час служби в короля Яна ІІ Казимира. Тепер, у 1707 р., він брав участь у нараді, на якій вирішувалась подальша доля і Росії, і України. На цій нараді Мазепа почув про плани царя зліквідувати українську автономію. Це спонукало гетьмана почати переговори з шведським королем.

 

Роки занепаду

У 1740 р. місто успадковує литовський гетьман Михайло Радзивілл. Новий господар не мав до Жовкви жодних сентиментів. Замок перестає бути діючою резиденцією, здається в оренду і поступово занепадає. 

У 1772 році Галичина, а разом з нею і Жовква опинилася в складі Австрійської імперії, на чолі якої стояла непересічна імператриця Марія Терезія. Вона, а особливо її син Йосиф ІІ, “революціонер на троні”, запроваджують численні реформи які поклали край старому укладу речей. Крім того, було ліквідовано кілька монастирів навколо Жовкви, а в самому місті припинив існування монастир сс. домініканок, який переселив сюди з захопленого турками Кам’янця ще Собеський.

Протягом ХІХ ст. були частково розібрані оборонні споруди Жовкви, що дало поштовх для подальшої розбудови міста. Були спущені заболочені стави, зведені численні адмінистративні та житлові будинки. В місті стояв драгунський полк, чиї казарми збереглись до наших днів.

 

Перша Світова. Визвольні змагання

У 1914 році почалась І Світова війна. На теренах України розвернулись бойові дії між Росією і Австро-Угорщиною. Досить швидко російські війська зайняли Галичину і опанували Жовквою. В замку був розміщений військовий штаб. 8 вересня 1914 року в небі над містом відбувся перший в історії повітряний бій, в якому російський авіатор П. Нестеров здійснив перший в історії військовий таран — і загинув, знищивши також і ворожий літак.

1 листопада 1918 р. В Жовкві була проголошена Західноукраїнська Народна Республіка. Усі нації міста сприйняли це спокійно, і в місті зберігався ідеальний спокій порядок. В січні 1919 р. біля Жовкви відбулося кілька важливих битв між українцями і поляками.

 

Друга Світова

1 вересня 1939 р. почалась Друга Світова війна. Німеччина, а згодом і Радянський Союз напали на Польщу. Жовква відійшла до СРСР. Нова влада почала репресії проти населення, націоналізацію підприємств. В радянській газеті “Вільна Україна” писалось: “Нам не шкода зникнення звичаю сповіщати жителям Жовкви південь і північ звуками срібної сурми. З встановленням радянської влади народ вимів капіталістичних господарів старої Жовкви і разом з ними магістрат. Побідоносний червоний прапор пролетарської держави гарячим полум'ям горить тепер над будинком міської Ради, справжнього господаря міста”.

Наприкінці червня 1941 р. Жовква була зайнята німецькими військами. Нові господарі влаштували урочисте поховання жертв комуністичних репресій, дозволили заснування українських громадських товариств (які, до речі, збирали харчі і одяг для радянських полонених), дитячі садочки. Але нацистська ідеологія теж давала про себе знати: у 1942-43 роках була майже повністю знищена єврейська спільнота в Жовкві, спалена синагога. З майже 5-тисячної єврейської громади вижило лише близько 70 чоловік - ті кого переховували місцеві жителі.

Після війни до Жовкви, яку у 1951 р. перейменували на Нестеров, переселяли багато військових, партійних керівників та вчителів з Росії та Східної України. В місті було розташовано кілька військових частин, і практично вся міська промисловість працювала на армію.

 

Незалежність

Занепад і розпад СРСР з одного боку принесли нам чимало випробувань, а з іншого - після падіння ідеології не треба було вже замовчувати чи викривлювати довгу історію і багату спадщину нашого міста. У 1989 році віруючим було повернено костел св. Лаврентія, потім греко-католики відвоювали собі церкву Серця Христового, потім їм було передано колишній домініканський монастир та дерев’яні церкви. В усіх храмах почали відновлювати історичні інтер’єри. А у 2003 р., на 400-ліття Магдебурзького права, Жовква отримала грант з держбюджету на капітальний ремонт замку і Вічевої площі. Було відновлено історичний рівень ґрунту, площу замощено бруківкою, пофарбовані наново фасади. Почались реставраційні роботи в замку. Загалом, роботи в замку і в місті тривають і сьогодні: у 2016 р. були відкриті музеї в замку і жовківській ратуші, а у 2017 р. почалось відродження міського парку. Поступово Жовква стає справжньою перлиною українського Ренесансу, історичним і туристичним містом, яке щороку приваблює десятки тисяч туристів з усіх куточків світу.